Галина Шумицька представила УжНУ на міжнародному форумі у Польщі


Галина Шумицька

«Українська мова має сильну нервову систему і добре вироблений імунітет, тому й надалі житиме і розвиватиметься за власними законами», – переконана професорка Тетяна Космеда (закарпатка – родом із Чинадійова), яка нині очолює кафедру україністики Університету ім. Адама Міцкевича (УАМ) в Познані (Польща) і стала головним організатором IV Міжнародної наукової конференції «Україністика: вчора, сьогодні, завтра…», що відбулася 25–27 жовтня напередодні відзначення 100-літнього ювілею УАМ.

Філологічну спільноту Ужгородського університету на форумі представила декан філологічного факультету Галина Шумицька, яка виступила з доповіддю «Державна мова як фактор єднання в умовах збереження мультилінгвального розмаїття сучасної України». У ній проаналізовано мовно-політичні події в Україні від вересня 2017 року (коли після ухвалення нового Закону «Про освіту» на Закарпатті особливої гостроти набуло так зване «мовне питання») і аж до жовтня 2018 року (коли Верховна Рада України ухвалила проект закону про державну мову в першому читанні і це дало якимось чином підстави міністру закордонних справ Угорщини Петеру Сіярто на національному громадському телебаченні М1 назвати важливий внутрішньополітичний український крок частиною антиугорської кампанії в Україні). Ці спостереження дають змогу акцентувати: ситуацію на Закарпатті можна інтерпретувати, з одного боку, як часто застосовувану під час виборчих кампаній політичну гру, яка, однак, будь-якої миті може вийти з-під контролю того, хто її ініціює, з іншого боку, як добре продуману тривалу геополітичну стратегію, спрямовану на розподіл української території. У будь-якому разі питання врегулювання мовної ситуації в регіонах компактного проживання етноспільнот, а на Закарпатті передусім, потребує пильної уваги як української влади, так і європейського співтовариства. Пошук компромісних рішень на користь кожній зі сторін і далі на часі.

Тетяна Космеда
Тетяна Космеда

Професорка Тетяна Космеда у своїй доповіді «Українська мова» у стані стресу: окреслення актуальної проблематики української лінгвоконфліктології» дуже доречно, на погляд представниці УжНУ, актуалізувала висновки ще XVII ст. останнього царя «всея Русі» і першого імператора Всеросійського Петра І Олексійовича Романова, який під час виступу у Сенаті дуже прозірливо зауважив:

«Сей малороссийский народ и зело умен, и зело лукав: он, яко пчела любодельна, дает российскому государству и лучший мед умственный, и лучший воск для свещи российского просвещения, но у него есть и жало. Доколе россияне будут любить и уважать его, не посягая на свободу и язык, дотоле он будет волом подъяремным и светочью российского царства: но коль скоро посягнут на его свободу и язык, то из него вырастут драконовы зубы, и российское царство останется не в авантаже…».

Суголосно сприймалася й літературознавча доповідь професора Ярослава Поліщука «Метафори та метонімії Донбасу: від утопії до дистопії й сюрреалістиного образу світу», автора монографії «Гібридна топографія. Місця й не-місця в сучасній українській літературі», який розмислював про стан абсолютної кризи, яка дає поштовх до творення нової ідентичності, особливо тепер, коли починає актуалізовуватися давно призабутий код дикого половецького степу – радянська ідентичність, що свого часу змела всі інші пласти, уже не звучить…

Тішить і те, що професор Володимир Дубічинський вкупі зі своїм колегою з Австрії Ройтером Тільманном займаються лексикографічним описом українсько-німецьких лексичних паралелей, розглядаючи національно-культурну своєрідність лексичних одиниць однієї мови у порівнянні з їхніми корелятами в іншій. Такі наукові розвідки без усякого сумніву популяризують українську мову у Європі та й у світі. Саме це нині потрібно найбільше, – стверджує професор Тетяна Космеда. – Росіяни це роблять дуже активно за свій рахунок.

Українці ж поводяться дуже по-різному. А їх у Польщі, за неофіційними даними, вже понад 2 мільйони. Одні активно несуть у європростір власне українську ідентичність, інші швидко асимілюються, воліючи навіть не згадувати про неї. Про це розповідала дослідниця з Ягеллонського університету у Кракові Марія Редько, аналізуючи особливості фонологічного розвитку двомовних дітей шкільного віку на прикладі українсько-польської двомовності.

Професорка Анна Горнятко-Шумилович, дослідниця творчості маловідомого в Україні Василя Ткачука зі Снятинщини, дещо ностальгійно-іронічно зауважує, що бути українцем у Щецині легше, ніж у Харкові, але це не знімає ні з кого жодної відповідальності.

У зв’язку з цим пригадується нещодавно запропонована колегою цікава лекція Ірини Хакамади на російському телеканалі «Дождь». На питання, чому вона не виїхала досі, зважаючи на свої можливості, відповіла:

Ви приїдете в Європу – і кожен день будете доводити, що ви не верблюд. І якщо ви такий розумний, то чого ж ви свою країну не можете змінити? Чого до нас їдете? От я і не хочу. Я розмовляю російською. Мислю з позицій російської культури. Хоч як би важко тут було, мене тішить одна мета: зробити тут більш затишно і прозоро, як у Європі. Але я не хочу жити в чужій країні і бути емігранткою – я можу там відпочивати. Творити я можу тільки в себе дома.

Що ж до так актуального нині мовного питання, висновкую за допомогою Ф. де Соссюра, який сказав свого часу так:

Як кожен шаховий хід приводить у рух лише одну фігуру, так і «мовні ходи» змінюють лише окремі елементи. Проте кожен хід позначається на всій системі: він може докорінно змінити хід усієї партії і вплинути навіть на ті фігури, що абсолютно не були задіяні в зазначеному процесі. Усе сказане однозначно стосується мови…

Галина Шумицька

Джерело: Медіацентр УжНУ

Попередній Ужгородським учителям української розповіли про вікову психологію дітей
Наступний У Тернові на Тячівщині почали будівництво нової школи (відео)

Прокоментувати!

avatar
  Subscribe  
Повідомляти про