Ігор Лікарчук про практику обирання директорів шкіл


Ігор Лікарчук
Рейтинг публікації:
Голосів: 0

Допис із сторінки у Фейсбуку колишнього керівника Українського центру оцінювання якості освіти:

“Освітнє життя чи не щодня підкидає теми для обговорення і дискусій. Думаю, що і ця не залишить байдужими моїх друзів по ФБ, а також тих, хто стежить за моїми дописами. В Україні почала ширитися практика обрання директорів шкіл.

З одного боку, то начебто й непогано. Адже до сьогодні призначення директора було лицедійством, результат якого залежав від кількох дуже потужних чинників: гроші, позиція стосовно кандидатури тих чи інших політичних сил і чиновників.

Але є й інший бік цієї медалі. По-перше, існуюча практика виборів аж ніяк не гарантує обрання того кандидата, який буде кращим для школи, а не для членів тієї ж конкурсної комісії…

По-друге. НЕ упевнений,що директора потрібно обирати. Звичайно, якщо його посаду розглядати як верховноправительську, як учителя учителів, як дуже великого єдиноначальника – то обирати потрібно. Але, якщо посаду директора розглядати як менеджерську (насправді вона такою й має бути), то на цю посаду органи справжнього громадського управління школою мають запрошувати тимчасово людину, котра має відповідний фах і досвід. З нею має укладатися чіткий контракт. І якщо робота цієї людини справжній орган громадського управління не задовольняє, то він повинен мати право негайно такого менеджера змінити. На жаль, процедура обрання й психологічно, й нормативно створює ситуацію, за якої можливість перетворення директора у своєрідного васала невеликого феодального уділу дуже сильно збільшується. За умови, якщо немає законодавчих підстав, це унеможливити.

По-третє. У історії вітчизняної освіти була практика обрання керівників шкіл. Якщо хтось пам’ятає, то це був період появи педагогів-новаторів з їхньою педагогікою співробітництва, запровадження нового господарського механізму управління школою і т,д. Кінець 90-х років минулого століття. Той досвід був невдалим. У якомусь дослідженні зустрічав інформацію, що лиш 4% обраних тоді, працювали директорами більше 3-х років. Можете сказати, що то було давно. Так, давно. Але, на жаль, з того часу особливих змін у внутрішньому житті освітніх систем майже не відбулося. Можна висловити іще кілька думок стосовно недоцільності захоплення практикою обрання. Та пост на ФБ, очевидно, не місце для цього.

І на завершення. А чи є в нашій країні достатньо велика кількість якісних претендентів на обрання? Особисто я таких не бачу. Навіть у Білій Церкві претендентами на посаду керівника однієї з кращих шкіл записалися аж ДВОЄ (!!!!) бажаючих. А що буде в сільських та райцентрівських школах? Який там вибір? А якщо так, то вести мову про дуже позитивний результат від цього дійства – безнадійно.

Освітнє життя чи не щодня підкидає теми для обговорення і дискусій. Думаю, що і ця не залишить байдужими моїх друзів по ФБ, а також тих, хто стежить за моїми дописами. В Україні почала ширитися практика обрання директорів шкіл.

З одного боку, то начебто й непогано. Адже до сьогодні призначення директора було лицедійством, результат якого залежав від кількох дуже потужних чинників: гроші, позиція стосовно кандидатури тих чи інших політичних сил і чиновників.

Але є й інший бік цієї медалі. По-перше, існуюча практика виборів аж ніяк не гарантує обрання того кандидата, який буде кращим для школи, а не для членів тієї ж конкурсної комісії…

По-друге. НЕ упевнений,що директора потрібно обирати. Звичайно, якщо його посаду розглядати як верховноправительську, як учителя учителів, як дуже великого єдиноначальника – то обирати потрібно. Але, якщо посаду директора розглядати як менеджерську (насправді вона такою й має бути), то на цю посаду органи справжнього громадського управління школою мають запрошувати тимчасово людину, котра має відповідний фах і досвід. З нею має укладатися чіткий контракт. І якщо робота цієї людини справжній орган громадського управління не задовольняє, то він повинен мати право негайно такого менеджера змінити. На жаль, процедура обрання й психологічно, й нормативно створює ситуацію, за якої можливість перетворення директора у своєрідного васала невеликого феодального уділу дуже сильно збільшується. За умови, якщо немає законодавчих підстав, це унеможливити.

По-третє. У історії вітчизняної освіти була практика обрання керівників шкіл. Якщо хтось пам’ятає, то це був період появи педагогів-новаторів з їхньою педагогікою співробітництва, запровадження нового господарського механізму управління школою і т,д. Кінець 90-х років минулого століття. Той досвід був невдалим. У якомусь дослідженні зустрічав інформацію, що лиш 4% обраних тоді, працювали директорами більше 3-х років. Можете сказати, що то було давно. Так, давно. Але, на жаль, з того часу особливих змін у внутрішньому житті освітніх систем майже не відбулося. Можна висловити іще кілька думок стосовно недоцільності захоплення практикою обрання. Та пост на ФБ, очевидно, не місце для цього.

І на завершення. А чи є в нашій країні достатньо велика кількість якісних претендентів на обрання? Особисто я таких не бачу. Навіть у Білій Церкві претендентами на посаду керівника однієї з кращих шкіл записалися аж ДВОЄ (!!!!) бажаючих. А що буде в сільських та райцентрівських школах? Який там вибір? А якщо так, то вести мову про дуже позитивний результат від цього дійства – безнадійно”.

Прокоментувати!

avatar
  Subscribe  
Повідомляти про
Попередній При МОН створять нову науково-методичну раду
Наступний Студент УжНУ - про навчання в литовському університеті