Важливо й цікаво:

Інтерв’ю з відомим ужгородським скульптором Михайлом Беленем

Не знаю, хто в Ужгороді не знав би майстра з виготовлення пам’ятників, меморіальних дощок, барельєфів Михайла Беленя з Кам’яниці. Енергійну людину неймовірної цікавості до життя – художника, скульптора, доктора мистецтвознавства, викладача історії світового мистецтва, письменника, журналіста... Колись викладача УжНУ... Він же автор горельєфа відомому публіцисту Михайлу Бабидоричу, ідею створення якого запропонували студенти відділення журналістики УжНУ зі своїм наставником Віктором Дрогальчуком.

Михайло Белень

У травні художнику-скульптору виповнюється 65. Тож ми вирішили поспілкувалися з ним про творчість, пошук себе й життєву філософію.

  • Багатогранна особистість, різножанровий митець – це про вас?

– Не знаю. Я критично до себе ставлюся. І люблю критику. Коли комусь кортить лукаво мене зачепити, я це підтримую, чим ставлю в патову ситуацію.

  • Чому вирішили стати скульптором?

– Складно сказати. Спочатку хотів бути живописцем. Брав участь у всесоюзних виставках. Багато малював у техніці акварелі й пастелі. Перш ніж створити образ, олівцем шукаєш композицію. Але перед тим слід узнати майже все про постать, опрацювати першоджерела, пройнятися історією – інакше вийде профанація…

  • То як усе-таки еволюціонували від живописця до скульптора?

– Ніби спонтанно. Ще в студентські роки. Тоді ж захопився й історією мистецтва. Я працюю або не працюю. Кожна людина має свою структуру розуміння життя. А у творчості за будь-який образ треба братися серйозно. Все повинно проходити науку через дослідження. Тоді визріє образ. Інакше буде примітивне мистецтво. Але воно критиці не підлягає, бо це душа народу. З тих же, хто позакінчував академії, вибачайте, треба питати сповна…

  • Чим приваблює вас саме скульптура?

– Скульптура тривимірна, це об’єм. У живописі барвою добиваєшся певного простору, кольорового вирішення, формату. Там кольором переконуєте глядача, як сприймаєте світ. У скульптурі бачите навколо. Створюєте тривимірний об’єкт – чи то скульптура, чи барельєф, чи медаль. Але все йде від техніки рисунка…

  • Ви автор багатьох скульптур, барельєфів відомих закарпатців і не тільки – Духнович, Бокшай, Корятович, Августин Волошин… Але це не тільки зовнішнє відображення?

– Так. Коли мені замовляють пам’ятну дошку, мушу вивчити наявні джерела про цю людину, особливо іконографічні. Людина і культура, політика, громадська діяльність – коли аналізуєш всі аспекти, починає визрівати образ, уявлення, як хочу показати глядачеві цю особистість, хто вона така. Потрібен збірний і водночас вибірковий образ. Переношуся в певну епоху: складну людину я, митець, маю прочитати. Намалювати портрет можуть мільйони художників, а щоб створити ваш (саме ваш!) образ – таких одиниці. Це як у поезії: зі ста віршів про весну лише один видасться найкращим, бо хтось зуміє сказати так, як ніхто інший. Створюючи художній образ, митці, вважаю, спілкуються з небесами.

  • За 45 років творчості яким своїм дітищем найбільше дорожите, котрого найбільше любите?

– Вони всі для мене рівноцінні. Знаю, що сьогодні би зробив краще. Але не буду доробляти, бо це етап. Якщо Паганіні у молодості грав добре, то, завершуючи кар’єру, вже грав так, що інший не міг зіграти за нього краще.

  • Вам багато робіт замовляють, а кого ще обов’язково самі хочете зобразити?

– Мистецтво в усі часи йшло поряд з комерцією. Або й було нею. Вавилон, Єгипетська цивілізація… Художник – частина спільноти, в якій живе. Не треба брехати. Художник теж маленька біоістота. Але якщо порівняти справжній буханець хліба і бутафорний, то тільки візуально вони однакові, а душа є лише в одному. Скажімо, циган на слух чудово грає чардаш, але ви мене не переконаєте, що він увечері піде грати в симфонічний оркестр. Чардаш, до речі, написав італієць, глибоко зрозумівши дух угорця, його душу.

А кого би ще зобразити? Я таких планів не складаю. Останнім часом багато читаю і пишу, а що ще визріє – не знаю. Хіба Коменський, Волошин знали, що стануть великими педагогами?

  • Ви пройшли маршрутом заслання Шевченка. Що це вам дало?

– Кобзар – постать світового масштабу. Ця поїздка мені дала розуміння генія Шевченка. Бо можете напам’ять вивчити всі його твори, але так і не розуміти його.

  • Медіацентр УжНУ і студенти-журналісти замовили вам два роки тому горельєф публіцистові Михайлу Бабидоричу. Як працювалося над тим проектом?

– Бабидорича я знав за життя, спілкувався з ним особисто. Він мав консервативний, але правильний характер. Стовідсотковий журналіст, без показухи, без амбіцій. Мав знання літератури і розуміння доби. Публіцист високого ґатунку. Нам завжди було про що поговорити… Це й позначилося на тій роботі.

  • Монументальна скульптура потребує простору й  обстановки, а в Ужгороді з цим проблеми. Чи має в нас розвиток скульптура?
– Ну, не зовсім. Ми поставили Духновича за часів Ландовського. Монументальне мистецтво багато в чому залежить від того, як автор знає історію, і від того, чи переконає замовника, владу. Треба переконати, чому ця скульптура потрібна місту. Щоб підняти образ на рівень історії, мусиш деколи опуститися на прагматичний рівень. Пам’ятник Богдану Хмельницькому для Софіївської площі між двома соборами робили 17 років. Але з’явилися люди, які переконали духівництво, що це потрібно.
  • У вас і дружина митець. Чи не затісно двом творчим натурам в одній хаті?

– Ні. Я її не обтяжую рутиною побуту, а спонукаю до творчості: твоя робота – творити, завжди кажу їй.

  • Кажуть, ви дуже запальний. Це допомагає чи таки заважає працювати?

– Запальний, але це не може шкодити. Я не можу себе піарити, виставлятися якось, уже не в тому віці.

  • А чим привабило вас медальєрне мистецтво?

– Медаль – це величезна самодисципліна, ювелірна робота. Спробуйте виліпити обличчя завбільшки з фалангу мізинця. Навіть серцебиття тобі в такий момент заважає. У маленькому розмірі – цілий світ. Я тисячі медалей переглянув, вивчив. Навіть колись попросив академіка Бородая, в якого вчився, щоб мене відрядив на два місяці в Ермітаж, де зібрана найбільша в Європі колекція нумізматики. Я перелопатив близько 15 тисяч екземплярів – від давньогрецької епохи до сучасної. Жіночки, які працювали в музеї, казали, що я перший, якого це так зацікавило. Тому маю обізнаність таку, як мені потрібно. Цим не хизуюся, але в Національному художньому музеї у Києві 28 моїх робіт.

  • Скульптор, графік, публіцист, письменник… Це грані вашої натури чи досі шукаєте себе?

– Все-таки то потреба. Якщо художник не буде любити театр, літературу, музику, він не художник. Все, що творить духовний світ людини, – це є потреба. А як ти зумів вкласти себе у свою епоху – ось що важливо. Тоді той, хто прийде наступним, буде вчитися на тобі або використовувати тебе як один із етапів, ти можеш стати для нього етапом. От Боттічеллі – вершина композиції, жіночої краси, філософії…

  • Ви доктор мистецтвознавства…

– Так. Тому постійно читаю, читаю і читаю. В училищі, в інституті студіював історію світового мистецтва, в академічних майстернях був, але того мало. Щоразу, коли хтось видає якісні книги з мистецтвознавства чи переклади, ти гордий, що дотичний до тієї культури. Батько Мікеланджело казав, мовляв, такі, як він, живуть у бідності, живуть на горищах, і їх ховають за чужий рахунок, а вийшло зовсім навпаки: митець утримував братів, батьків і мав величезні гроші. Але не мав часу переодягнутися. Бо був фанатик свого діла.

  • Часто художники прагнуть не тільки творити, а й передати свої знання учням. Ви не маєте бажання спробувати себе в такому амплуа?
– Ні. Хоч хотів навчати художників. Але світ прагматичний. Художника готувати – найдорожча професія, дуже дорого обходиться. Тоді починаєш думати: ти народився, виріс у тому середовищі, маєш знання… А чого можеш навчити? Я не новатор – я людина образотворчого мистецтва, сам творю образ.
  • Що найважливіше для вчителя у навчанні своїх учнів?

– Найважливіше – дати розуміння того, що треба любити свій краї, знати його історію… А вона європейська і тисячолітня.

  • Ви викладали в УжНУ…

– Тоді ще жив Михайло Іванович Блецкан. У мене виникла внутрішня потреба знати філософію. А це найскладніша наука, яка поєднує в собі всі інші. «Починай з Конфуція, мудрішого нема, і тягни лінію до Сковороди. Начитайся і зрозумієш, яка це складна і потрібна наука, особливо для художника», – порадив мені пан професор. А потім так сталося, що покійний ректор Сливка запропонував мені захиститися і після Блецкана очолити кафедру філософії. Але я людина мистецтва. Відчував, що така посада зробить мене своїм рабом – і на тому все. Проте кілька років я попрацював викладачем. Викладав історію світового мистецтва… А тоді настав такий час, що мав багато роботи зі скульптурою – і з університету пішов.

  • Проте досі викладаєте майбутнім священикам. Що вам дає спілкування зі студентами?

– З молоддю мені дуже цікаво спілкуватися. Особливо коли людина 18–20 років починає неординарно мислити, почитує серйозну літературу, ставить тобі іноді такі питання, що просто не маєш відповіді. Я не всевидющий і не всезнайко – це фізично неможливо. Відповіді на деякі питання може дати тільки час… Або коли життя вас прожене через жорна, тоді самі знайдете відповідь.

  • Що сильніше – покликання художника чи викладацтво?

– Ну, це синтез. Пригадую своїх викладачів в академії. Спокійні, мирні, розсудливі, не підвищують голосу. Це були викладачі з 30–40 роками стажу, які не вміли принизити, а тільки вивищували студента. У мене були хороші вчителі – академік Василь Бородай, Валентин Борисенко, унікальний знавець світової культури Іван Макогон та інші. Мені абсолютно поталанило на навчителів.

  • У якій ще сфері ім’я Михайла Беленя стане відомим?

– Не знаю, всяке може бути. У медалях, графіці, станковій скульптурі я пройшов те, що хотів. Ще б хотів у живописі себе більше проявити. Тепер той період, коли почуваюся без комплексів, нікому не заздрю. Всі мої професійні грані – навколо образу. Я вже в тому віці, коли маю все.

  • Проживши і пізнавши чимало в житті, чи знайшли його сенс?

– Для мене він у творчості.

  • Виробили філософію власного  життя?

– Робити щось неординарне. Не хочу примітивно себе піарити, але… Робити так, аби, глянувши на мої твори, впізнавали: це написав Белень. А ще – всі ми земні… Тому моя філософія: собі, людям і Богу – ніколи не лукавити.

  • Ви щасливий?

– Абсолютно. Я маю талановиту дружину, талановиту доньку. Я ніколи нікому не докоряю: якщо не вдалося дещо, то я в чомусь недопрацював. А що у творчих людей є заздрісники, шкідники, то так було завжди: де є творчість, там з’являються і вони.

  • Вам – 65. Що побажаєте собі на день народження?

– Чогось земного… Щоб усі були здорові. Коли ти здоровий, є стимул до всього.

Довідково

Михайло Белень. Народився 19 травня 1951 року в селі Лісковець Міжгірського району на Закарпатті. Закінчив Ужгородське училище декоративно-прикладного мистецтва, Київський художній інститут. Працював головним художником Закарпатського художньо-виробничого комбінату. Лауреат премій – республіканської ім. М. Островського та обласної ім. Д. Вакарова. Його твори зберігаються у музейних закладах України, Росії, Ватикану, є в найбільших нумізматичних колекціях світу. Доктор мистецтвознавства. Академік Української академії оригінальних ідей. Заслужений художник України. Голова Закарпатської обласної організації Національної спілки дизайнерів України.

Розмовляла Іванка Когутич, Медіацентр УжНУ

Прокоментувати!

Станьте першим!

Повідомляти про
avatar
wpDiscuz