Важливо й цікаво:

Олександр Гаврош: Виступаючи проти закону “Про освіту”, Будапешт позбавляє угорців можливості залишитися в Україні

є 2 коментарів

Про це відомий закарпатський письменник і журналіст зауважив під час зустрічі з журналісткою "Високого Замку" Наталією Балюк.

Олександр Гаврош Олександр Гаврош

 

“Мадяри поступово виїжджають з України, угорська громада знекровлюється. З одного боку, це вигідно Угорщині, бо там також відбувається міграція на Захід і їм катастрофічно бракує робочої сили. З іншого боку, це не на руку Угорщині, бо чим менше тут їх стає, тим менше вони повинні мати претензій. Скільки виїхало за останні роки – достеменно невідомо. Угорці приховують цю інформацію. Є певний парадокс. Закон про освіту стратегічно дає угорцям більше можливостей залишитися, а Будапешт, виступаючи проти цього закону, по суті, позбавляє угорців цієї можливості. Не знаючи української мови, угорці не мають великих перспектив в Україні. Вони апріорі будуть намагатися виїхати в Угорщину. А для мадярів стратегічно важливо, щоб тут зберігалася велика угорська громада. Своїми діями вони собі суперечать і шкодять”, – зауважив Олександр Гаврош.



Пропонуємо ознайомитися з повним текстом публікації Наталії Балюк у “Високому Замку“.

«Мета у них єдина – не їхати в Угорщину, а щоб Угорщина була тут»

Чому угорці Закарпаття вороже ставляться до України?

Моє відрядження на Закарпаття почалося з неприємного інциденту. В Ужгород я поїхала на семінар з роздержавлення районних газет. Але вирішила скористатися нагодою і побачити на власні очі, якою є мовна ситуація у деяких закарпатських селах та школах, де компактно проживають угорці. Щоб не їхати туди самій, попросила свого однокурсника, відомого журналіста і письменника Олександра Гавроша, який живе в Ужгороді, скласти мені компанію.

Домовились зустрітися у кафе готелю «Ужгород». Замовили каву і почали спілкуватися. Запитала, яка реакція місцевих угорців на 7 статтю нового мовного закону? Про істеричну реакцію офіційного Будапешта ми знаємо, а ось що про це думають угорці Закарпаття – не так широко відомо. Принаймні не чула публічного обурення з боку, скажімо, директорів угорських шкіл Закарпаття чи вчителів. Сашко пояснив, що їхня позиція така ж, як і Будапешта, просто не кричать про це на кожному кроці.

“Взагалі, Закарпаття – специфічний регіон, – каже Сашко. – Але вам, галичанам, важко зрозуміти цю специфіку. Тут більшість людей Україну недолюблює…”

Я почала обурюватися, мовляв, як це недолюблює, чому недолюблює… Що Україна поганого їм зробила?.. Поруч з нами, за сусіднім столиком, сидів чоловік років 35. Пив каву і коньяк.

“А що доброго нам зробила Україна? – раптом втрутився у нашу розмову. – За що маю Україну любити? За мізерні зарплати і пенсії?”

Чоловік розвалився у кріслі і почав сипати прокльони на адресу держави.

“Думаю, не так погано ви тут живете, якщо можете ось так сидіти у барі і пити каву з коньяком”, – парирувала йому.

“Таку можливість мені дає інша держава!” – буркнув у відповідь.

Я почала закипати, Сашко намагався мене заспокоїти.

“Не сперечайся. Ти їм нічого не доведеш. Тут інше ставлення до України, зовсім інший менталітет, ніж у Західній Україні. Тут патріотів України значно менше…” Коли ми йшли, сказала чоловікові: “А за що люди люблять свою матір? Вона також не завжди може дати своїй дитині те, чого та хоче. Але ж нормальна людина не буде їй цим дорікати і ненавидіти за це. Любити свою матір – це природно. Україна – наша спільна мати, і маємо любити її такою, якою вона є”.

Цей діалог можна ставити епіграфом до цієї статті. Він передає усю суть нинішньої ситуації на Закарпатті.

Поки ми їхали у село Ракошино, Сашко намагався втовкмачити мені, що таке нинішнє Закарпаття.

— Твоя метафора про Україну-матір їх не зворушить. Для багатьох закарпатців Україна, радше, мачуха. Особливо для мадярів. Люди тут живуть виключно прагматичними міркуваннями, цілком споживацьке суспільство. Мають перед своїми очима чотири кордони і чотири сусідні держави, де рівень життя значно вищий, ніж в Україні. Багато хто працює у сусідніх країнах, або ж працюють їхні родичі, і вони мають можливість порівняти зарплати, пенсії, рівень законності. Тут патріотизм не виховується у сім’ях чи в школах. Можливо, відсотків 15 є патріотами, інші в кращому разі ставляться до України нейтрально, байдуже. З угорцями Закарпаття ситуація ще гірша. Україна для них не держава, а територія, з якої не можеш вирватися, у якій ти ніби ув’язнений. На все нарікають, все українське від себе відштовхують. Сто років тому, коли Австро-Угорська імперія розпалася, край відійшов від Угорщини. І місцеві угорці вважають, що незаслужено, несправедливо опинилися в іншій державі. Вони ні на мить не забувають, що були панівною нацією. Угорщина – друга імперська нація в Європі після Росії. Цей імперський комплекс бере початок з минулих століть. Вони ніколи не любили Україну, а тепер отримали формальний привід це висловлювати. Якщо раніше мали все, що хотіли, жили так, як їм зручно, то після ухвалення закону про освіту формально мають підстави голосно обурюватися, бути незадоволеними і вимагати до себе особливого ставлення. Мовляв, їх хочуть упослідити, закрити школи, щоб не навчалися рідною мовою, – пояснює Сашко.

Зі слів свого колеги я зрозуміла, що атмосфера на Закарпатті якщо не дзеркальна, то дуже нагадує ту, що панувала у Криму та на Донбасі до 2014 року. Там також ніколи Україну не любили, а патріотів було не більше 10−15 відсотків. Більшість населення – таке собі болото, у якому чорти водилися. Ті чорти чекали моменту. І дочекалися… Сашко каже, що багатьох закарпатців, особливо угорців, приклад Криму надихнув. Вони побачили, що кордони можна змінювати, що регіони можуть відходити до іншої держави. Та, схоже, анексія Криму особливо надихнула офіційний Будапешт. Цього не показували, не демонстрували, але в глибині душі стрепенулися. Особливо угорські націоналісти.

Згадаймо заяву прем’єр-міністра Угорщини Віктора Орбана, яку зробив у 2014 році, одразу після анексії Криму. У першому виступі третього терміну на посаді керівника уряду сказав, що угорським меншинам, які живуть у Карпатському регіоні, мають бути гарантовані автономія та подвійне громадянство. Вимога автономії – перший крок до можливих територіальних претензій. Тоді наше МЗС висловило ноту протесту Угорщині. Орбан дав задню, сказав, що його не так зрозуміли, що говорив лише про гарантування прав угорській нац­меншині. Але реакція Угорщини на мовну статтю освітнього закону свідчить, що його правильно зрозуміли. Нагадаю, після ухвалення цього закону під стінами українського посольства у Будапешті пройшов мітинг під красномовним гаслом “Самовизначення для Закарпаття”. Незважаючи на ноту протесту нашого МЗС з вимогою його заборонити, влада Угорщини пальцем не поворухнула, щоб запобігти цій провокації…

Тим часом під’їжд­жаємо до села Ракошино, розташованого уздовж траси на Чоп. Село велике, понад три тисячі осіб, з них приблизно третина – угорці. Вони живуть компактно, в одному кутку, тобто по селу не розкидані. Вулиці, де вони живуть, названі іменами угорських діячів. Це типово для Закарпаття. Їдемо до сільської ради. Впадають у вічі два прапори на будівлі – український і угорський. Це також типове явище у селах і містах, де проживає багато угорців. Рішення про угорський прапор ухвалюють місцеві органи влади. Навіть після анексії Криму і початку війни на Донбасі Верховна Рада України не додумалася прийняти закон, який би забороняв встановлювати прапори інших держав на будинках органів влади та державних установ. Україну ж, як бачимо, ніщо не вчить. Хоча якби зараз, наприклад, на Харківщині чи десь в Одеській області вивісили прапор Росії, то навіть за відсутності закону скільки б часу він там протримався? А на Закарпатті висять чужі прапори, і все нормально. Ба більше! Кілька тижнів тому проукраїнські активісти демонтували угорський прапор з приміщення Берегівської міської ради. Наслідки не забарилися. Поліція прапор у активістів відібрала, і через годину він майорів на старому місці. Порушників затримали. Найбільше цією акцією обурювався голова Закарпатської ОДА Геннадій Москаль, вимагав суворо покарати “винних у провокації”. Ось у такий специфічний спосіб українська держава захищає свої національні інтереси. А потім дивуємося, що Угорщина вдається до погроз і шантажу, коли українська влада хоче навести елементарний лад, зокрема у мовному питанні, на своїй же землі. Такими прапорами, віночками з угорським триколором біля замків і храмів, на центральних площах, меморіальними дошками на честь угорських діячів, поетів Угорщина ніби “мітить” територію на Закарпатті, дає зрозуміти, що угорського тут більше, ніж українського. Зараз в Ужгороді розгорівся черговий скандал. На одній з будівель у центрі міста (споруда колишнього готелю “Корона”) хочуть встановити угорську корону св. Стефана. “Де корона святого Іштвана, там і Угорщина”, – кажуть угорці. Поодинокі мешканці Ужгорода протестують проти встановлення символічної корони, але місцевій владі, схоже, до того немає діла…

Але повернемося у Ракошино. На жаль, цього дня нам тотально не щастило. Ані голови сільради, ані його заступниці на місці не було. Не захотів з нами зустрічатися і директор місцевої угорської школи. Я прогулялася по селу, поспілкувалася з місцевими. Усі, з ким говорила, українською володіли, але дехто говорив з відчутним акцентом.

Олександр Гаврош пояснив, оскільки в Ракошино більшість українців, то місцеві угорці українську знають. Але є на Закарпатті суто угорські села, особливо ті, що розташовані біля кордону, де українського слова не почуєш. Там угорці живуть як у резервації. Формально – на території України, а по суті – ніби в Угорщині. Вони не дивляться українського телебачення, не спілкуються з українцями (в обласному центрі угорців 7 відсотків, на Закарпатті – 12, а в Україні – 0,3 відсотка від загальної кількості населення). У школах таких сіл-резервацій української мови також не чути. Нею часом не володіють навіть учителі, то що вже казати про учнів. Вже пізніше я зустрілася на каві з освітянкою одного з районів Закарпаття. Вона погодилася зі мною поспілкуватися лише за умови анонімності. Керівництво у категоричній формі заборонило їй спілкуватися з журналістом. Пані Оксана розповіла, що коли вчителі з угорських шкіл здають звіти, то деякі не можуть і двох слів написати, хтось мусить за них це зробити. А коли звітують, то говорять при ній… угорською.

Щоб не почуватися неповноцінною у власній державі, пані Оксана записалася на курси угорської мови. Вони безкоштовні. Уроки – тричі на тиждень. Звичайно, у такому віці вивчити угорську майже неможливо, жартують, що за складністю вона друга після китайської, але іншого виходу немає. Жінка каже, що на мовні курси записується багато українців Закарпаття. Одні – щоб вивчити мову, отримати угорський паспорт і виїхати з України. Знає високопоставленого чиновника, який планує в такий спосіб емігрувати в Англію через Угорщину. Інші вчать угорську, бо знання мови дає чимало преференцій. Офіційний Будапешт завжди щедро фінансував Закарпаття. І не лише угорську громаду. За гроші Будапешта будують нові дитячі садки для місцевих угорців, ремонтують школи, закуповують сучасну апаратуру. Запрошують місцевих в Угорщину, організовують тематичні зустрічі, конференції. Донька однієї моєї знайомої з Ужгорода співає у хорі. Влітку їм обіцяють безкоштовний місячний відпочинок на озері Балатон. Дівчина терміново записалася на курси угорської, бо не знає, що буде там робити без знання мови…

Натомість для зближення угорської і української культури, а відтак для зближення українців і угорців на місцевому рівні, в регіоні майже нічого не робиться. Як з боку України, так і з боку Угорщини: не перекладаються книжки, немає спільних культурних акцій… Красномовний приклад: Берегівський угорський театр, який фінансує Україна, у місті, де майже половина жителів – українці, жодної вистави за весь час існування не показав українською мовою!

Попри те, що угорці “пакують” гроші у свою меншину, зокрема доплачують вчителям і директорам угорських шкіл, фінансово допомагають угорськомовним бізнесменам Закарпаття, місцеві мадяри масово виїжджають на історичну батьківщину. Біля кордону у селах чимало закинутих теплиць, а в угорських школах сотні вакансій вчителів. Готові там працювати чорноробами, але заробляти втричі більше, ніж в Україні. Якщо тут мають зарплату максимум 5−7 тисяч гривень, то в Угорщині матимуть тисячу доларів.

До речі, угорську мову, за словами пані Оксани, у місцевих школах викладають на дуже високому рівні. Учні перемагають на конкурсах угорської мови навіть в Угорщині. Натомість українською – ні бельмеса. Діти з угорських шкіл, що беруть участь в олімпіадах з різних предметів, сидять і вперто чекають, поки їм перекладуть умови завдання. Доходило до абсурду. Під час олімпіади з хімії обласний департамент освіти не надав перекладу угорською, а в олімпіаді брав участь хлопець з угорської школи. То місцеві чиновники від освіти мусили терміново шукати перекладача. Причому такого, щоб розумівся на термінології, бо хімія – специфічний предмет. Учень півтори години чекав, поки перед його носом покладуть папірець з умовами задач його рідною угорською мовою. Чи можна собі уявити щось подібне з українцем в Угорщині? Звісно, ні.

В Україні на 150 тисяч закарпатських угорців (хоча, зважаючи на активну міграцію, ця цифра, очевидно, зараз менша) є 150 навчальних закладів. Тобто на тисячу осіб – одна школа чи садок. Натомість в Угорщині на п’ять тисяч українців – жодного закладу.

Ми з Сашком хотіли зустрітися хоча б з одним директором сільської угорської школи. Мали телефони трьох керівників навчальних закладів. Сашко одразу казав, що в успіх не вірить. Мовляв, шанси, що погодяться на зустріч, мінімальні. І не лише тому, що закарпатці в принципі закриті люди, а насамперед через небажання говорити на цю слизьку тему.

“Вони проти мовного нововведення в освіті. Усі співають під дудку Будапешта, але живуть і працюють в Україні, тому мусять балансувати. То навіщо їм зустрічатися з журналістами, ще не те скажуть, будуть мати або проблеми від районного начальства, або від угорських покровителів”.

Так і сталося. Усі троє нам відмовили у зустрічі. Один без жодних пояснень, інший через “стан здоров’я” – різко занедужав, третя директорка переносила годину зустрічі кілька разів, а потім через SMS повідомила, що не може зустрітися. Але з одним директором вдалося коротко поговорити телефоном. Пообіцяли, що не будемо його називати. Цей пан з типовим угорським ім’ям та по батькові працює директором сільської школи вже давно. Село змішане. В угорській школі зараз навчається приблизно 110 учнів на 9 класів. Тобто приблизно 14 учнів у класі. У 2007−2008 було понад 180 учнів. Потім кількість щороку скорочувалася. Пояснює це тим, що угорці виїжджали на історичну батьківщину. Запевнив, що всі вчителі у його школі українську мову знають. І учні мовою добре володіють. Його син, зокрема, закінчив Ужгородський університет. Запитуємо, як оцінює мовну статтю освітнього закону. Каже, що вважає її “неправильною”.

“Це якось не по-європейськи. В Європі є самовизначення. У більшості країн Європи людина може вчитися тією мовою, яка є рідною для неї”, – пояснює свою точку зору.

Звідки це взяв, незрозуміло. В якій країні Європи угорець може вчитися угорською з першого до останнього року і не знати мови країни, в якій проживає і громадянином якої є? Але сказати це пану директору ми не встигли. Не мав більше часу з нами говорити.

Не тільки угорцям не подобаються нововведення української влади. Проти 7 мовної статті освітнього закону виступила Закарпатська обласна рада, де формально є пропрезидентська більшість. Голова Закарпатської обласної адміністрації Геннадій Москаль публічно розкритикував  цей закон! Державний чиновник, людина президента України, стала на бік інтересів іншої держави? Та виявилося, що скринька не була й замкнена. Після минулих виборів до місцевих органів влади дві непримиренні політичні сили Закарпаття, умовно кажучи, партія Москаля і партія Балоги, отримали приблизно однакову кількість голосів до облради. В цих умовах “золоту акцію” отримали депутати від проугорських партій. Їх пройшло небагато – 7 осіб, але саме вони вирішували, чиєю буде більшість. Проугорські депутати взяли бік Москаля. Це дало йому можливість зібрати свою більшість і поставити свого голову облради. Але за таку лояльність Москаль пообіцяв проугорським депутатам “золоті гори”. Відтак потрапив від них у залежність, що, зокрема, яскраво проявилася у його позиції щодо освітнього закону. Авторитет Москаля у Закарпатті серед українців впав нижче плінтуса. А звільнити його Порошенко не може – мабуть, через те, що тоді розпадеться провладна коаліція в облраді. Виходить, тимчасові політичні інтереси стали вище за стратегічні інтереси держави…

Запитую Сашка, чим все це може закінчитися? Чи немає небезпеки того, що сепаратизм рано чи пізно підніме на Закарпатті голову? Чи є небезпека кримського сценарію? Каже, найгірший сценарій навряд чи можливий. Одна з причин відсутності сепаратизму – це аполітичність закарпатців. Хоча паралелей з Кримом і Донбасом справді чимало. Місцева СБУ виглядає безпомічною, правоохоронні органи – теж. Але час грає не на руку Будапешту.

“Мадяри поступово виїжджають з України, угорська громада знекровлюється. З одного боку, це вигідно Угорщині, бо там також відбувається міграція на Захід і їм катастрофічно бракує робочої сили. З іншого боку, це не на руку Угорщині, бо чим менше тут їх стає, тим менше вони повинні мати претензій. Скільки виїхало за останні роки – достеменно невідомо. Угорці приховують цю інформацію. Є певний парадокс. Закон про освіту стратегічно дає угорцям більше можливостей залишитися, а Будапешт, виступаючи проти цього закону, по суті, позбавляє угорців цієї можливості. Не знаючи української мови, угорці не мають великих перспектив в Україні. Вони апріорі будуть намагатися виїхати в Угорщину. А для мадярів стратегічно важливо, щоб тут зберігалася велика угорська громада. Своїми діями вони собі суперечать і шкодять”.

Ще років з десять тому лідер угорської меншини у Закарпатті, який деякий час навіть був народним депутатом, сказав:

“Україна – ворожа фортеця, яку ми маємо взяти”. Пані Оксана, вже коли ми з нею прощалися, сказала: “Угорці виїжджають звідси без особливого бажання, це вимушений крок. Бо мета у них інша – не їхати в Угорщину, а щоб Угорщина була тут. Вголос це не кажуть, але усім своїм виглядом, свої­ми діями дають нам, українцям, це зрозуміти”.

Наталія Балюк

Прокоментувати!

2 Коментарі на "Олександр Гаврош: Виступаючи проти закону “Про освіту”, Будапешт позбавляє угорців можливості залишитися в Україні"

Повідомляти про
avatar
Сортувати за:   новіші | давніші | найбільше голосів
Zsuzsa
Не зовсім правдиво. Чому угорці організовують своїми силами та коштом різні акції, навчання, допомогу для підприємців, безкоштовне лікування тих, хто в Україні не мав змоги пролікуватися, все те, що ці люди з вдячністю радо сприймуть? І чому Україна, в себе вдома (!) не може підтримати цих людей по-справжньому, з турботою, а не агресією. Чому методи є жорсткі й неприємні абсолютно, можна почати навчати спочатку діток мові в позакласних цікавих заняттях, іграх, гуртках. Театр, різні секції для молоді і все україномовне! Так, щоб не відштовхувало, але було захопливо. Українські школи в Угорщині відсутні тільки тому, що Україна не виявила до цього… Читати більше »
мукачево
Погоджуюся з Вами стосовно того, що Україна “в себе вдома” не підтримує по-справжньому не лише угорців, а й українців. Але з мовою навчання в українських школах Угорщина маніпулює: хіба є в тому, що деякі предмети в СТАРШІЙ школі будуть викладатися українською, щось погане? Угорщина українську етнічну спільноту в себе вже давно асимілювала. Лишилися тільки угорськомовні греко-католики, які завжди апріорі були русинами. Із русинським населенням в Україні й поза Україною не все так просто: так, на рідну мову вдома наші люди не мали права, але особливо за часів Угорщини. А сусідні країни визнають цю меншину, щоб штучно поділити наших людей на… Читати більше »
wpDiscuz