В УжНУ діє унікальна лабораторія космічних досліджень


Рейтинг публікації:
Голосів: 1

Серед унікальних за науковим значенням об’єктів УжНУ чільне місце посідає Лабораторія космічних досліджень.  Її історія сягає самого початку космічної ери – 1957 року, коли звідси  велося  спостереження за польотом першого штучного супутника Землі. З того часу на основі Лабораторії виросла ціла наукова школа, декілька поколінь фізиків-астрономів, а сама Лабораторія по праву вважається однією з кращих в Україні.

Наразі науково-дослідницька організація володіє двома пунктами спостереження (астрономічними обсерваторіями) на території України: в Ужгороді та його околиці. Лабораторія є колективним членом Української астрономічної асоціації. Наша розмова – з кандидатом фізико-математичних наук, членом Міжнародного астрономічного союзу, керівником Лабораторії  Віталієм Єпішевим про заснування, перші космічні спостереження, розвиток та перспективи лабораторії.

  • Віталію Петровичу, коли постало питання про створення Лабораторії космічних досліджень?

– Її заснування було викликане планами СРСР вивести перший штучний супутник на орбіту Землі. Науковці  розуміли, що використання тільки радіолокаційних станцій (РЛС) для ефективного спостереження буде недостатньо. Тому вирішили підключити візуальне спостереження. Оскільки на той час ще не було фотоустановок, тому спостереження велося в реальному часі, а спостерігач мав прокладати трасу супутника, виходячи лише з візуальних даних.

Для спостережень відібрали спеціалістів з різних регіонів СРСР. Це, здебільшого, астрономи, які «знали небо», адже зафіксувати політ, побудувати видиму трасу супутника можна було тільки на фоні зірок, які мають свої координати. На їхньому фоні, як мінімум трьох зірок, слід було прокладати трасу.

Телескоп в УжНУ

У той час до нас прийшла працювати Мотря Василівна Братійчук з Києва. Вона закінчила фізичний факультет і пішла навчатися в аспірантуру за спеціальністю «астрофізика». Відтак, вже мала певний стосунок до неба, знала специфіку роботи. Вона потрапила до переліку людей, яких і підготували до спостереження за супутником.

Коли Мотря Василівна приїхала в Ужгород, у неї було завдання підібрати команду. На її пропозицію долучитися до спостережень, відгукнулися студенти третього курсу. Вона підготувала з десяток студентів,  навчила користуватися секундоміром,  карту зоряного неба, засікати час і відзначати на фоні якої зірки пролетів об’єкт.

Ввечері 6 жовтня 1957 року в Ужгороді, вперше в Союзі, побачили перший супутник, і, що дуже важливо, була прокладена його траса на фоні зоряного неба! Через 2,5 хвилини супутник побачили у Пулковській обсерваторії в Ленінграді. Там навіть певний час претендували на те, що вони перші його побачили, але нещодавно я був на міжнародній конференції, показав науковцям карти, щоб трохи заспокоїлися. І тепер вони пишуть, що отримали перші фотографії, а траса залишилася за Ужгородом.

Колектив лабораторії космічних досліджень УжНУ

Трасу супутника в Ужгороді прокладали студенти. Дехто неточно прокладав, але декілька чоловік дуже чітко зробили трасу. При чому виявили 2 об’єкти! Згодом з’ясувалося, що ще одним об’єктом є  третя ступінь ракети, яка літала зразу за супутником. Радисти через свої прилади її не побачили, а тут, в нас, засікли. Навіть певний час не знали, що з цим об’єктом робити, який  з них супутник, а який щось інше, думали навіть що то якесь НЛО. І потім через кілька днів розібралися, що це ступінь ракети.

Потім, коли дивилися по часу, які точки клалися на карту, то виявилося, що першою була точка Іллі Алексахіна. Так він, студент 3 курсу фізичного факультету, увійшов у історію відкриття космічної ери. Його точка виявилася першою на карті. За це він отримав у нагороду 30 карбованців – немалі гроші на той час.

Коли реєстрували супутник, на Кальварії, там, де зараз обсерваторія, зібралося більше 200 чоловік. Всі стояли з картами, приладами.

– Як відбувалися космічні спостереження? В Ужгороді були вже телескопи?

– Телескопів на той час не було. Були підзорні труби, причому дуже поганої якості. Ми спостерігали на трубки, зняті із зенітних артилерійських установок. Збільшення було спочатку у 8, потім у 20 разів. Їхньою особливістю було те, що при збільшенні залишалося дуже велике поле зору. Це була трубка, направлена на дзеркало. Воно бачило небо, але зображення виявлялося перевернутим, право-ліво, верх-низ. Тому заплутатися було дуже легко, це було справжнє «задзеркалля».

Але бажаючих спостерігати за зоряним небом не бракувало. Студентам за точки на карті, що належали супутнику, навіть платили гроші – 20-50 копійок за одну точку. Мінімально треба було нанести три точки на карту для прокладання маршруту, але чим більше їх було – тим краще. Потім ці дані кодувалися і надсилалися в Москву.

Я ж поступив в університет у 1964 році, а вже через рік потрапив у космічну лабораторію. На той час там був маленький колектив – всього четверо працівників. Всі решта – студенти, які справді дуже цікавилися астрономією.

Мені дуже сподобалося там працювати впродовж другого курсу, залишився навіть  на літні канікули. А на третьому курсі, в 1966 році, я вже був зарахований на роботу, про що є запис в трудовій книжці. Отже, цього року буде 50 років, як я працюю в університеті. Ми з однокурсниками були вже другою хвилею, перша навчалася в аспірантурі. До речі, вже на четвертому курсі я був відповідальним за зміну, збирав результати спостережень від студентів, перевіряв їх, кодував і відносив на пошту.

Таких станцій спостережень було близько 70 на території всього СРСР. Але потім, в кінці 60-х, лишилися три базові станції, які вже почали оснащуватися апаратурою – Рига, Звенигород (під Москвою) і Ужгород. Крім цих станцій, ще була слабша база на Сахаліні і в Алма-Аті. Тобто залишилися станції, де були кадри, де студентська молодь втягнулася в наукову роботу. А у 1974 році масові візуальні  спостереження були передані армії.

– Як далі розвивалася станція космічних спостережень?

– Завдяки активності Мотрі Василівни Братійчук, яка буквально «жила» станцією та дослідженнями, а також активності працівників і студентів,  справи в нас ішли добре, і ми за результатами стали одними з перших в СРСР. У 1966 році в нас з’явилася перша фотокамера, яку нам надіслали з Риги.

Двічі у нас на фізичному факультеті  був академік, президент  Академії наук СРСР Мстислав Келдиш, він й показав місце, де мали бути встановлені телескопи. Потім ми дізналися, що він був по суті головним теоретиком радянської космонавтики. Таким чином ми стали форпостом радянської системи спостереження та контролю за супутниками.

У нас почалися фотографічні дослідження, які давали на порядок вищі результати. Також почалися ставитись задачі й наукові – було визначено положення меридіану від півночі до екватора.

Пізніше, виходячи з цих програм, американці попросили в СРСР виділити їм декілька станцій спостереження за супутниками для виконання наукової задачі – визначення форми Землі. Для цього потрібно надзвичайно точно визначити координати точок спостереження. Якщо спостерігається синхронно супутник що пролітає, хоча б з 2-3 точок, то методом тріангуляції, за геодезичними методами, форма Землі визначається дуже точно. Таких точок американці мали багато по всій Землі. Ця програма йшла з другої половини 60-х років до 1974 року й мала назву «Стандартна Земля». Ужгород ввійшов у цю програму в якості базової станції. Тобто форму Землі було виміряно й завдяки Ужгородському національному університетові.

Це був величезний крок вперед, камери на той час вже вели об’єкт по чотирьох осях. Студенти продовжували вести візуальні спостереження, а фотографічні дослідження були покладені на аспірантів.

До речі, СРСР виділив тільки дві станції спостереження на своїй території – Ужгород і Ригу. Справа в тім, що чіткі координати об’єкта, міста й дотепер є засекреченими, адже вони є основою наведення для артилерії, ракетних сил. А координати Ужгорода ще з часів Австро-Угорщини і Чехо-Словаччини були відомими, тому не було чого приховувати.

У 1969 році наша станція стала лабораторією космічних досліджень. Тоді ж у нас відкрилася і спеціалізація «астрофізика» й аспірантура. З Москви Мотря Василівна Братійчук привезла поляризаційні плівки, ми їх стали випробовувати в наукових досліджень і так стали піонерами поляризаційних спостережень. Потім підключилися лазерні дослідження. Таким чином, на кінець 1980-х років у нас в штаті було 38 працівників. Це була найбільша кількість працівників за час існування лабораторії космічних досліджень.

– Розкажіть про телескопи, які має ваша лабораторія.

– В 70-х роках у нас установили великий телескоп, привезений з Німеччини, з лінзами Carl Zeiss. За його допомогою ведуться спостереження за геостаціонарними супутниками, до яких 38 тис. км. В Союзі закупили 5 таких телескопів і один з них дістався Ужгороду. Це чудовий телескоп, який в собі поєднує 2 типи –  фотоспостереження за супутниками, що швидко рухаються, а також він є астрономічним – за його допомогою можна вести спостереження за зірками, іншими небесними тілами. На ньому ми з колегою, Степаном Ігнатовичем, налагоджуючи телескоп для роботи, вперше в Україні побачили комету Когоутека.

Наша лабораторія, на відміну від багатьох інших, не втратила в 90-х, 2000-х роках, навпаки. За останній час ми озброїлися двома сучасними телескопами. Системи в нас всі автоматизовані і комп’ютеризовані, тому мої колеги в реальному часі, за допомогою комп’ютерів, наводять телескопи і спостерігають за зоряним небом.

Біля Нижнього Солотвина, в Деренівці, ми маємо ще одну станцію спостереження і хочемо перенести туди всі наші телескопи. Адже в Ужгороді вже й освітлення набагато більше стало, і дерева навколо станції заважають.

Зараз ми виконуємо дуже багато роботи, оскільки зареєстровані в міжнародному центрі по спостереженню за астероїдами, ведемо фотометричні дослідження. До речі, частина фахівців з Євпаторійського центру національного космічного агентства після окупації Криму переїхала до нас, в Мукачево. Тому і їм допомагаємо.

Які наукові роботи проводить Лабораторія космічних досліджень нині?

Наразі виконуємо цикл робіт на замовлення Державного космічного агентства України. Займаємося також спостереженнями за низькоорбітальними супутниками, а також апаратами, які знаходяться на геостаціонарній орбіті. Крім прикладних досліджень проводимо і фундаментальні наукові роботи. Зокрема, простежували особливості та характеристики  впливу гравітаційних сил Сонця, Місяця та Землі на супутники. У цій сфері ми більше 40 років   спостерігаємо за вже непрацюючим супутником на земній орбіті та визначаємо особливості його руху, які потребують подальшого вивчення. Важливо те, що використовуємо метод фотометрії. В Європі цей метод спостережень не використовували, а в США з 1974 року подібні дослідження не публікуються у відкритому доступі. Хочу наголосити, що перспективи астрофізики є уже великими, адже тепер ми бачимо новий, якісний виток розвитку космічної ери!

Олексій Шафраньош, УжНУ

Прокоментувати!

avatar
  Subscribe  
Повідомляти про
Попередній Ужгородських учителів учать використовувати освітні онлайн-технології
Наступний В Ужгороді вручили 103 дипломи переможцям всеукраїнської олімпіади з іноземних мов