Важливо й цікаво:

Як і чого навчають в «ЛНР». Погляд педагога

Одним із піар-ходів іміджмейкерів «республіки» є тема доступності освіти для всіх. Оскільки «ЛНР» рівняється на СРСР, обрано її невипадково.

Портрет освіти у вигаданій республіці

Коли у вересні 2014 року до вишів без світла й води прийшли працівники, з’яcувалося, що студентів, які залишилися, не так легко порахувати й зібрати. А з абітурієнтами було ще складніше. Тож приймальну кампанію продовжили до жовтня, брали буквально всіх з обіцянкою тільки бюджетної форми навчання незалежно від того, яку студент мав доти. Ну і головне — іспити були більш ніж символічними. Хоча ні. Важливіше те, що всім без винятку обіцяли окрім «республіканських» російські дипломи.

2014/15 навчальний рік видався надзвичайно складним. Персонал на півроку зостався без зароблених грошей, студентів перелічували аж до січня 2015-го, переважно за принципом «один реальний, п’ятьох запам’ятовуємо». Світло й воду дали в жовтні 2014-го, заміна розбитих вибухами шибок та ремонт продірявлених дахів затягнулися на рік. Опалення майже не було, студентів — теж, ентузіазму — так само… Працівників почали годувати, доки вирішувалося питання із зарплатами. Спершу всі пирхнули, але потім вирушили дружними лавами до їдальні зі своїми тарілками та надією взяти за себе й за того хлопця. Їли практично все, бо це був бодай якийсь вихід. Настрій? Він був доволі дивний. Запитання «Чи заплатять нам?» пульсувало під шкірою і в кожному подиху. Підприємливі студенти вчились у місцевому та в українському аналогах вишу, вирішуючи, що бодай із якимось дипломом поталанить. Ніхто цього не приховував.

Співробітники, які виїхали на неокуповану територію, наводили мости з колегами, що зосталися на місцях, стосовно документації та списків студентів: хто в нас, а хто в них. Виявилося, що ситуація цілком робоча й вирішувана, і кожен вибрав своє — виїхати чи залишитися. Торік восени мені зателефонував колишній колега, котрий перебрався в іншу частину України, з палким проханням виїхати й перейти до нього на кафедру: вкрай потрібен був співробітник. Обіцяв усе, що тільки міг придумати. Кінець розмови нагадував анекдот: «Якщо сама не хочеш, знайди того, кому це потрібно, й дай мій номер телефона — дуже прошу!».

Перші гроші виплатили наприкінці жовтня. Нині вже забулася черга о 4:00 під поштою і те, що на нас закінчилися банкноти, а транспорт уже не ходив і ми чвалали додому пішки. Мою подругу підкинув якийсь жалісливий водій, і вона наполегливо давала йому 5 грн бодай на хліб… Тепер це смішно. Наступного дня ми знову стояли під поштою до восьмої ранку, щоб бути першими. А потім настала перерва у виплатах — до березня. Хоча ні, до нас приходив Ігор Плотницький з агітацією. Це було якраз після тієї жовтневої зарплати за день до виборів. Наступні гроші ми отримали в березні і знову стояли три години під поштою на вулиці. Стояли так тісно, що впасти було ніяк — могло хіба що віднести вбік людською течією. Пам’ятаю, подруга вийшла з черги дуже задумливою: на її чоботях залишилися відбитки чиїхось ніг, а на подолі моєї спідниці чітко проглядалися сліди чоловічих черевиків. Щастя від такої довгоочікуваної зарплати не було. Ми запаслися терпцем на майбутнє. Навчилися кпити із себе та обставин. Так, додалося гіркоти й іронії, але ситуація урівняла всіх. На перервах ми розповідали, хто і що їсть. Почали ділитися рецептами, чого не було раніше. І в комісійні по «обновки» пішли ті, хто раніше одягався тільки у відомих бутіках. А ще на моїй кафедрі буквально всі мають другу роботу. Це не табу. До війни ми не говорили про це так відкрито.

Що змінилося? Стало значно більше пофігізму. Двічі за рік змінювався керівний склад нашого навчального закладу. Хтось «злетів» на «міністерство», когось розжалували. Для багатьох це був старт до такої бажаної посади, про яку до війни мріяли б роками й десятиліттями. Спостерігала за всім цим збоку, і здавалося, що ті, хто женеться за регаліями, мало не штурхають одне одного в спину, а хто зостається трохи позаду — робить пісну міну: мовляв, зовсім йому й не хотілося в керівне крісло. Склад нашого деканату теж змінився за рік двічі. Кожен старий губив журнали, «хвостівки», документи. Нові співробітники енергійно починали все з нуля, підбадьорюючи вказівками решту. Але найгірше було те, що ми не переставали здавати звіти з наукової та методичної роботи, не тямлячи до пуття, де тепер можна публікуватися. Форми звітів і самі звіти були російською, тож усе доводилося перекладати з української, якою вели документацію раніше. Купа змарнованого часу. А ще потрібно було вимазувати зі звітів Україну, ніби її немає і не було. Іще один кумедний штрих — релігійність освіти. Чи як би це описати… Суспільство нової «республіки» православне, а раніше воно було світським. Тому в «ЛНР» уже двічі проводили конференцію «Православний світ і щось там іще». Вона зібрала безліч священиків та іншої віруючої братії. Причому теми доповідей звучали мало не кардинально протилежним чином, поєднуючи релігію, військову справу, здоров’я та ін. Багато хто з нас жартував, що скоро сповідатимемося, не відходячи далеко від робочого місця…

Чоловік моєї подруги був членом ученої ради.

Захисти становили головну статтю доходів їхньої родини. Рада пройшла перереєстрацію в Україні, чоловік моєї подруги залишився з кафедрою в «республіці». З кафедрою, але без колишніх доходів. Якщо раніше його було з роботи не виженеш, то нині туди не заженеш. Регулярно чую, що він ходить до свого вишу на якісь суботники, концерти. Явку на них, як і в нас, перевіряють за списками, а потім усе це показує.

Найгірша підніжка виявилася з російськими дипломами. Нині «міністр освіти» Леся Лаптєва розтанула мов дим, як і її гучні обіцянки стосовно цих документів. Ніхто не відповів осмислено, як бути й де шукати механізми взаємодії. Як наслідок — переговори та поїздки лягли на плечі й гаманець безпосередньо завідувачів кафедр, що випускають фахівців. Пошуки аналогічних спеціальностей у російських вишах, переговори, підготовка дипломів. Так, питання вирішив дуже багато хто. Але це заслуга лише самих людей, бо на місцевому рівні підтримки не було жодної. У цьому навчальному році з дипломами, передбачаю, станеться те саме. Та, власне, воно вже відбувається. Хоча деякі зміни є. Нам платять, а від грудня всі бюджетники отримують на 15% більше. Останні два рази нам вручили заробіток уже у відділеннях «державного» банку (колишній Ощадбанк) за паспортом і кодом, який там оглядали з неймовірною пильністю. Студенти одержують стипендію 1445 руб. щомісяця (за місцевим курсом це 722 грн 50 коп.).

Денна форма навчання, як і раніше, тільки бюджет. Заочна — без оплати для «військовослужбовців» та працівників галузі освіти. Багато «вчаться» на денній формі й працюють. Хоча точніше було б сказати не «багато хто», а «більш ніж половина». Це «ополченці», працівники соціальних служб та пенсійних фондів, медпрацівники та ін. Усі вони на індивідуальній формі, що дає змогу поєднувати здобування освіти з роботою. Навчання нині штрих-пунктирне. Студентів знову намагаються полічити. Нікого не хочуть відраховувати, щоб не втрачати навантаження і в майбутньому викладацькі ставки. Багато кафедр об’єднали, завідувачами стали зовсім молоді працівники, викладачами — люди без ступенів. І, звісно, сесії для неохочих учитися залишаються платними. Так було й раніше. Нині ціноутворення базується на зарплатах «військових», із яких переважно й складаються лави студентства. Хоча сесії «під ключ» існували завжди. Багатьом ставлять оцінки тільки за те, що «людина захищає республіку». Цей аргумент лунає повсюди. А ще в нас на всіх корпусах висить яскраве оголошення: «Вхід зі зброєю заборонено». Перед Новим роком мені телефонувала колишня колега із запитанням, де можна роздобути російські підручники. Її син-школяр завдання дістає за новими програмами, за неіснуючими наразі в «республіці» книжками з РФ. Я запитала, як же із цієї ситуації виходять інші батьки. Знайома знизала плечима: «Хто як. Скачують з інтернету, роздруковують на принтері, замовляють у тих, хто повертається з Росії. Принаймні рейд усіма міськими книгарнями вони вже зробили».

Днями я була в Палаці творчості й у найпомітнішому місці на стіні побачила розворот старої газети з портретом Януковича та інтерв’ю директора цього закладу. Концерт, як і всі решта, був виключно російською мовою, російські пісні, російські костюми. України немає. Її стерли зі списків і стирають із нашої пам’яті.

Яна ВіктороваУкраїнський тиждень

Прокоментувати!

Станьте першим!

Повідомляти про
avatar
wpDiscuz