Важливо й цікаво:

Як першокурсників філфаку УжНУ знайомили з Ужгородом (фото, відео)

Першокурсників філфаку УжНУ нестандартно з Ужгородом знайомили та дали відчути на смак перемогу, коли ти не один, коли є з ким її розділити.

І групове селфі на згадку. Олег Хававчак Групове селфі на згадку :)

Квест… Саме в такій формі повний енергії та драйву заступник декана з виховної роботи філфаку Олег Хававчак спільно зі студактивом підрозділу вирішив днями ознайомити першокурсників із містом та продемонструвати молоді результативність командної роботи.

До пана Олега й звертаюся найпершого – хочу з’ясувати для себе задум та особливості заходу:

Олег Хававчак

Олег Хававчак

– Переважно в нас вчаться студенти, які приїхали з інших районів, областей. Зазвичай Ужгород їм показували з допомогою ознайомчих екскурсій, у яких не завжди вдається уникнути певної монотонності. А квест – це той вид гри, коли учасники мають самостійно знайти потрібне місце, ще й самі виступають у ролі екскурсоводів чи гідів. Це веселий спосіб пізнавальної діяльності, адже, розробляючи маршрут, ми добирали культурно-мистецькі куточки Ужгорода, які б мали особливу історію і значення для міста. Початковий етап нашого квесту має запалити конкурентним перебігом: кілька команд боротимуться між собою за головний приз, хоч наприкінці пріоритети міняються (але про це трохи пізніше 😉 – Авт.). Сподіваємося, учасники зрозуміють основний месидж дійства і винесуть для себе щось справді цінне, а якщо ні, то хоч повеселяться від душі!

Ну, квест так квест. Не хочу псувати собі репутацію «просунутої» дівчини, але що воно – той квест, зізнаюся, толком не знала. Звернулася до всезнайка Ґуґла – і так мало що второпала… Е-е, на місці розберуся! Одне зрозуміла напевно: най Бог варує, аби про щось дізналися першокурсники!

Перед стартом квесту

Перед стартом квесту

Стартуємо біля драмтеатру. Юрба першачків, які прийшли на нудну «екскурсію», але вже на місці почали щось запідозрювати: «Навіщо ж стільки камер? А в нас точно просто екскурсія буде?». А тоді щиро зраділи, бо ж, як виявилося, прийшли сюди в ігри грати… Наївні, не знали вони, що на них чекає.

Отакий серйозний початок :) Олег Хававчак

Отакий серйозний початок 🙂

План такий: виконавши перше завдання, дістаємо підказку, без якої не вдасться виконати наступні й завершити гру. Треба сказати, що організатори створили спеціальну групу в соціальній мережі Facebook – FILFAK-2017. Саме туди учасники мали завантажувати фотозвіти із завдань і діставати підказки.

От, розподілили всіх на п’ять команд, у кожної – свій колір, куратор і… таємне завдання в прекрасній золотій пляшці (угледівши їх, молодь одразу повеселішала ☺). До слова, в кожної команди був і свій відеооператор. Ну як, у кожної… Моїм «зеленим» дісталася я з… телефонною камерою, але з великим бажанням виграти.

Після пояснення, роз’яснення і повторного пояснення правил (зокрема мені ☺) приготувалися… увага… постріл… (не лякайтеся, постріл пролунав зі стартового пістолета але ж, самі розумієте, – ефектно). Саме з цього моменту я зрозуміла – все серйозно!

Золоті пляшки - Юлія ШиповичТож ухопили свою золоту пляшечку, дістали перше завдання, розібралися, куди нам і для чого. Куратор повідомляє, що доведеться бігти дуже швидко – як тільки можемо. І от я, «спортсменка» від Бога, вже по двохвилинній біганині зрозуміла, що не можу ніяк – не те що дуже швидко. Відбігала вже своє – третій курс як-не-як! Та командний дух не дав здатися – і, зібравшись на силах, я мужньо продовжила особистий марафон.

Площа Петефі. Летимо до самого пам’ятника, робимо фото, кидаємо в групу, чекаємо… Робимо контрольне фото. Чекаємо… І ось, нарешті, довгоочікувана відповідь: «Не влаштовує!». Знову фото – й реакція: «Петефі поки не в команді!» Зрозуміло. Урочисте посвячення Петефі в нашу команду, повторний знімок – і наступна підказка в наших руках, точніше – в коментарі під опублікованою світлиною.

Знову мчимо. Вже ніг не чую, але азарт й адреналін у крові не дають зупинитися.

Площа Театральна… Шукаємо завмерлого художника та двох сестер-красунь. Знайшли, отримали конверт. Що там??? Якісь клаптики паперу. Склали – вийшло фото.

Стара будівля, реконструйована, треба знайти сучасний відповідник. Знайшли, побігли, а вслід вигуки фіґлярних молодиків: «Дівчата, а куди так спішите? Їсти?». Добігли, шукаємо потрібний ракурс – і знову фото.

Склали - вийшло фото

Склали – вийшло фото

Наступна підказка. Художній музей ім. Й. Бокшая – допитуємо охоронця… Розкололи. Вилучаємо підказку… Нам в кафе «Кактус». Нарешті, кафе-е-е… Летимо. «Кактус». «Чек, дайте нам чек, негайно! І води, швидше, води!..» Після такої шокуючої появи нашої команди у бармена трохи затряслися колінки. Але бажане ми отримали.

Останнє завдання… Знову побігли. На черзі «Білий дім», треба знайти дивну дівчинку. Що ж то за дівчинка має бути, що в ній дивного?! «А може, он та бабця – вона якась дивна. А та дівчинка в чорному светрі, спека ж, трохи дивно…». Поки наші учасники активно діймали перехожих з проханнями віддати їм останню підказу, прибігла команда суперників… Почалися розбірки – хто ж перший, кому приз, хоча до призу було ще ой як далеко.

Фініш

Фініш

Аж ось кульки – різнокольорові балонові кульки в руках тієї самої дивної дівчинки. І «панєслась»… Такого бажання перемогти, як у нашої «малечі», я ще не стрічала. Фініш – скринька і, УВАГА, п’ять замків. Саме так, їх було п’ять… А це означало, що без усіх команд відчинити її не вдасться. Наші квестівці збагнули це не одразу й наполегливо намагалися відкрити всі п’ять замків одним ключем. Довелося зупиняти, а то б зламали кришку

Поки чекали на прибуття наступних команд, «переможці» потроху заспокоїлися й стали розмірковувати, чому ж їх так «кинули». Хоч адреналін і непереборне бажання виграти все ще били в голови, але студенти все ж дійшли правильного висновку – в житті не обійтися без друзів, без підтримки, а успіху можна досягти лише якщо працювати як одне ціле.

Декан філфаку УжНУ Галина Шумицька

Декан філфаку УжНУ Галина Шумицька

По прибутті всіх команд нарешті відкрили бажаний скарб… А там – прекрасне поєднання матеріального й духовного: солодкі гостинці та напутнє слово декана Галини Шумицької. Вереску було немало. Кажуть, ти щасливий у дорозі до мети, а не тоді, як дійшов до неї. Та, як на мене, в цій ситуації всі були щасливі саме на фінішній прямій: солодощі, мудра, проте в жартівливій формі промова декана до своїх студентів зробили кінець цієї гри чудовим початком особистого життєвого квесту для кожного з учасників.

Як мені пізніше зізналася одна з першокурсниць: «Це було так круто – просто офіґіти!». Друзі, це й справді було так. Я там була – я знаю. І ще тепер точно знаю, як це – бути в команді, бути одним злагодженим організмом, який іде до спільної мети. І як приємно святкувати перемогу, коли ти не один, коли є з ким її розділити…

Юлія Шипович,
відео Роберта Паппа, Андрія Добоша,
фото Віталія Завадяка
Медіацентр УжНУ

Прокоментувати!

Станьте першим!

Повідомляти про
avatar
wpDiscuz