Закарпаття відзначило ювілей Августина Волошина


Августин Волошин
Августин Волошин
Рейтинг публікації:
Голосів: 0

17 березня виповнилося 145 років від народження видатного громадсько-політичного і культурно-освітнього діяча Закарпаття Августина Волошина.

Він народився у селі Келечин на Міжгірщині у сім’ї священика, чий рід походив з Великих Лучок. Августин мав трьох сестер. Це була одна з небагатьох попівських родин, котра говорила по-руськи. Батько належав до давнього лібертинського роду (тобто вільних, не закріпачених селян). Колись Іван Волошин був священиком у лібертинському селі Великі Лучки. Його син теж Іван пішов тим самим шляхом і був висвячений 1867 р. Узявши перед цим шлюб з Емілією Зомборі, він згодом переїхав до верховинського села Келечин, що у долині Репинки за 18 км від Волового (нині – Міжгір’я) та за 24 км від залізничної станції Воловець. У Келечині і народився хлопчик, якого назвали Августин. Крім нього, у сім’ї зростали ще три доньки – Ольга, Олена, Елеонора. По закінченню сільської школи батько повіз Агустина до Ужгородської гімназії, але туди верховинця не прийняли через слабке знання угорської мови. Тоді Августина записали до четвертого класу так званої нормальної (тобто основної, початкової) школи, де той за рік підучив державну мову, і 1883 р. вступив до гімназії, яку закінчив 1892 р. По завершенні гімназії А.Волошиним єпископ Ю.Фірцак послав його як здібного учня на теологічний факультет Пазманського університету у Будапешті. Через рік студент повернувся до Ужгорода за станом здоров’я, і завершив навчання тут у богословській семінарії, котра містилася у замку.

Зразу ж по завершенню навчання 1896 р. А.Волошин 24 листопада одружився з донькою гімназійного професора Іриною Петрик (1878 – 1936), що стала йому вірною супутницею життя. Вона вела свій родовід від сестри видатного будителя О.Духновича, котра була дружиною її прадіда.

А.Штефан згадував про неї:

“Ця середнього росту, повної круглуватої постаті, каштанового волосся і бурих очей, лагідної і скромної вдачі, добра і ощадна господиня була гостинна і толерантна”.

М.Вегеш і М.Токар відзначили: “Ця мужня і енергійна жінка залишила після себе найкращі спогади”. 13 березня 1936 р. Ірина Волошина померла від злоякісної пухлини вуха. Панахида відбулася за участю великої кількості людей на кладовищі біля Ужгородського замку. Її могила була знищена на початку 60-х років. У зв’язку з втратою дружини А.Волошин отримав численні співчуття від багатьох діячів краю і республіки, в тому числі від президента Т.Масарика.

Та це було пізніше, а поки 22 березня 1897 р. А.Волошин висвятився і став капеланом Преображенської церкви на Цегольні. Цей храм відвідувала приблизно третина ужгородських греко-католиків, переважно представники бідних прошарків – ремісники, дрібні торгівці, робітники, службовці, домогосподарки. З 1 листопада 1897 р. А.Волошин почав паралельно з церковною службою викладати в Ужгородській вчительській семінарії (зараз у цьому приміщенні юрфак УжНУ). Задля цього він 1899-1900 р. склав при Будапештській вищій педагогічній школі додаткові іспити і отримав диплом викладача фізики і математики горожанських шкіл (неповних середніх), він же дозволяв викладати і в семінарії. 1900-1917 р. А.Волошин був професором, а 1917-1938 р. – директором семінарії. Спочатку він щодня мав дві години викладів з педагогіки. А загалом за весь час викладання у семінарії він викладав фізику, математику, граматику, стилістику, педагогіку, дидактику, логіку, психологію, методику, психологію тощо.

Коли А.Волошин ще тільки почав активно працювати в Ужгороді на ниві освіти, власті запропонували йому посаду вікарія у Мараморош-Сиготі. Волошин поїхав туди, але зайшов не на фару, а до тамтешньої учительської семінарії. Ретельно оглянувши її, він повернувся до Ужгорода, де продовжив викладацьку діяльність.
Водночас А.Волошин поринає у громадську і книговидавничу діяльність – у рамках церковно-культурного товариства св. Василія Великого. 1902 р. над цим товариством нависла серйозна загроза. Угорський міністр освіти барон Дюла Власіч вирішив домогтися розпуску цього товариства. Ужгородський інженер Євген Бачинський, перебуваючи у столиці, дізнався про такі плани і одразу повернувся до Ужгорода. Він повідомив про небезпеку парохові Цегольнянської церкви Йосифу Саксуну. Того ж дня о.Саксун запросив до себе о.Волошина і передав новину. А.Волошин, порадившись з П.Гебеєм та єпископом Ю.Фірцаком, запропонував добровільно розпустити Товариство, а його майно передати комерційній фірмі. А.Штефан так пояснює цей вдалий крок: “Бо в Мадярщині на культурні товариства не було закону і тому уряд міг робити з ними, що хотів. Але на торговельне товариство був торговельний закон й уряд міг діяти лише в рамках закону”. Така ж пропозиція надійшла і від пряшівського єпископа І.Валія: не віддавати майно мадярофілам, а створити торгово-видавниче акціонерне товариство з центром в Ужгороді.

Так А.Волошин став ініціатором і одним із засновників акціонерного товариства “Уніо” з друкарнею і книгарнею, яке розгорнуло видавничу справу в краї. За дорученням наради він розробив статут товариства “Уніо” і написав текст звернення до населення, в якому розповідав про створення товариства, закликав підтримати цей крок. У зверненні відзначалося, що “гасне послідня свічка народної просвіти на Підкарпатті”, то ж, щоб була можливість “дальшої культурної праці для руського народу”, треба створити спеціальне товариство. Власниками “Уніо” стали А.Волошин і В.Камінський. А.Волошин намагався також залучити до товариства члена верхньої палати угорського парламенту Євмена Сабова (1859 – 1934). Це був один з досить неоднозначних громадсько-культурних діячів Закарпаття. Він походив з родини руських патріотів, його дядько Кирило Сабов (1938-1914) був відомим педагогом, а дядько Іоан Дулішкович – не менш відомим істориком. Сам Євмен вчився у гімназіях Ужгорода, Пряшева, Левочі, потім в Ужгородській духовній семінарії, котру закінчив 1886 р. Потім шість років викладав руську мову і літературу в Ужгородській гімназії, де цей предмет на клопотання греко-католицької управи викладався факультативно. Тоді ж викладав релігію в Ужгородській учительській семінарії. 1890 р. Є.Сабов видав 174-сторінковий підручник “Русская грамматика и читанка с упражненіями и задачами”, а 1893 р. – свою знамениту “Христоматію церковно-славянских и угро-русских литературных памятников с прибавлением угро-русских народних сказок на подлинных наречиях”. А.Волошин був учнем Є.Сабова, якого глибоко шанував, на якого активно опирався у своїх видавничих проектах, зокрема при виданні щорічників-читанок “Місяцеслови”.

За редакцією А.Волошина “Місяцеслов” став таким популярним, що 1907 р. розійшовся накладом 10 тисяч примірників, тоді як раніше тяжко було розпродати навіть 500. А з 1 січня 1904 р. А.Волошин почав видавати для народу дешеву бібліотечку книжок “Поучительное чтеніе”. Першим випуском вийшов його коментар до церковних свят, другим – його ж оповідання “Робінзон”. Далі виходили брошури про сільське господарство, садівництво, бджільництво, векселі тощо. “Місяцеслов” 1914 р. зафіксував 20 випусків цієї бібліотечки. Відтак на зміну цій бібліотечці прийшов журнал “Село”, який А.Волошин видавав щомісячно з 1 січня 1911 р. Проте журнал не сягнув необхідної передплати, тому наступного року припинив виходити.

1913 р. А.Волошин за підтримки А.Паппа відновив випуск народної бібліотечки під назвою “Читальня: книжечки для угро-руського народу”, з якої видано п’ять випусків. З 1903 р. А.Волошин редагував газету “Наука”, яку випускав переважно за власні кошти. Також разом з Г.Стрипським А.Волошин видавав журнал “Село” і бібліотечку книжок для народу.

Вже з 1904 р. А.Волошин відстоює правомірність застосування терміну українець щодо своїх земляків. Мукачівський кореспондент “Науки” під псевдонімом Угрорусин опублікував у травні 1904 р. закид, за яким галичани ніби стали писати фонетичним письмом і вигадали собі нову назву українець, щоб сподобатися польським панам. У наступному ж числі газети від 13 травня А.Волошин умістив відповідь, де відзначив, що між галицькими русинами-українцями і поляками ніколи не вщухала національна боротьба, а назва українець – дуже стара. А.Волошин додавав: “Ви маєте знати, же велика розлука єсть межлу народом великорусским и малорусским. То не я маю доказати, то доказує цілый світ. То дуже давно доказала історія”. 1920 р. А.Волошин реорганізував “Науку” у тижневик “Свобода”, що з липня 1938 р. став щоденною газетою “Нова Свобода”. Також А.Волошин був засновником і співпрацівником тижневика “Русин” (1920-21) і щоденної газети ”Русин” (1923), дописував до газети ”Українське слово” (1932-1938), журналів “Підкарпатська Русь” (1923-1938), ”Кооператива” (1921-1924), ”Учительський голос” (1929-1939)”, “Благовісник” (1922-1938). З 1902 по 1924 р. А.Волошин упорядковував щорічний календар “Місяцеслов”.

5 червня 1915 р. А.Волошин узяв участь у нараді, організованій держсекретарем Угорщини графом К.Клеберсбергом. На неї було скликано представників Мукачівського, Пряшівського і Гайдудорозького єпископів на чолі з примасом, кардиналом Іваном Чернохом. Владикам остаточно було наказано перейти у богослужебній літературі, молитовниках і підручниках на латинський алфавіт з угорською транскрипцією. На нараді вирішено було створити дві комісії: одну для заміни кириличних книг, іншу – для реформи календаря і літургії.

Мукачівську єпархію представляв А.Волошин. Його місія полягала у захисті кириличного алфавіту. Пізнаше він згадував:

“У вступі подав я коротку історію уживання латинських букв у русинів в Галичині, де проби з латинкою зісталися безуспішними, і в Америці, де русини перебрали азбуку емігрантів словаків, і на Підкарпатті, де ще не виробилася певна система латинських букв в руські мові. Потім подав короткий перегляд різних азбук і способи писання слов’янських народів, що уживають латинки… Розбирав звуки нашої мови, різниці виговору”.

Незважаючи на заперечення А.Волошина, підтримані угорським славістом О.Ашботом, єпископська канцелярія в Ужгороді отримала розпорядження переходити на латинку і реформувати календар та літургію. Для докладного розгляду задуманих літургійних реформ мукачівський єпископ А.Папп призначив священиків-народовців П.Гебея, С.Сабова, Ю.Шубу і А.Волошина. ця четвірка підготувала обширний меморандум до Апостольської Столиці, який відвіз до Віденського нунція Ю.Шуба.

9 серпня 1915 р. у Будапешті відбулося засідання Центрального комітету греко-католицьких єпархій Естергомської митрополії під головуванням кардинала І.Черноха. Делегати Мукачівської єпархії зразу виступили проти реформ. Зокрема, А.Волошин знов, опираючись на особливості слов’янської філології довів неможливість заміни кириличного алфавіту на латинський. Врешті-решт І.Чернох закрив засідання комітету, щоб більше його вже не скликати.

Невдовзі угорська преса почала кампанію проти владики А.Паппа, його консисторії і ужгородських професорів. Тоді А.Волошин і його колеги відіслали до Риму новий меморандум. Врешті-решт вони домоглися, щоб справа підручників була відокремлена від справи богослужебних книг, до яких світська влада не має права втручатися. Все ж 28 липня 1916 р. угорський уряд заборонив вживати у школах руську мову. Після цього А.Волошин видав угромовну “Малу Біблію для нижчих класів народних шкіл”. 1916 р. Волошин став директором Ужгородської учительської семінарії. В.Бурчак писав, що з-під руки Волошина “вийшли цілі ряди руського учительства, народний дух, народна думка прищеплювана ним в молоді серця, давала потому стократні плоди”. Завдяки опору групи священиків на чолі з владикою А.Паппом, чільним представником якої був А.Волошин, вдалося зберегти у єпархії 46 парафіяльних шкіл, де викладали основи руської (української) мови бодай дві години на тиждень, хоча вже і латинським алфавітом.

Непростими були і господарсько-адміністративні проблеми. Будинок учительської семінарії був споруджений 1883 р. З того часу він не мав жодного капітального ремонту. Під час Першої світової великої шкоди будинку завдало військо, що зайняло частину приміщення. В одній кімнаті розташовувалася радіотелеграфна станція, а на подвір’ї було побудовано гараж, де стояла військова техніка. Дирекція семінарії просило у військового відомства Австро-Угорщини компенсації, але нічого не отримала, хоча стіни перебували в аварійному стані, а всю столярку слід було негайно міняти. 3 грудня 1918 р. у семінарії сталася пожежа, проте ремонт довелося здійснювати власним коштом, на що пішло 20 тисяч крон з каси інтернату.

Але революційна доба примусила А.Волошина поринути у вир політики. Від початку створення Ужгородської народної ради в листопаді 1918 р. А.Волошин був її активним членом. Саме з 1919 р. А.Волошин згодом пов’язував свій прихід у велику політику. Принаймні, 1945 р. він свідчив радянським спецслужбам:

“Початок політичної діяльності відноситься до 1919 р., коли я став організатором Християнсько-народної партії в Підкарпатській Русі”.

У березні 1919 р. А.Волошин очолив так званий Руський клуб, котрий об’єднав усі народні ради, що діяли в краї у Центральну Руську Народну Раду. 8 травня 1919 р. в Ужгороді відбулося об’єднання Пряшівської, Ужгородської і Хустської народних рад у Центральну Руську народну раду. Вона прийняла рішення про входження Угорської Русі до Чехословаччини на правах автономії. 20 травня депутація зі ста чоловік повезла відповідне рішення до Праги і передала його Т.Масарику. З 12 серпня 1919 р. по 17 березня 1921 р. А.Волошин був членом Директорії – тимчасового уряду Підкарпатської Русі.

З остаточним утвердженням нової, чехословацької влади у Підкарпатській Русі А.Волошин знов концентрується переважно на педагогічній діяльності. Щороку директор семінарії виступав перед учнями з нагоди Дня Свободи 28 жовтня (державного свята Чехословацької республіки), дня народження президента Т.Масарика 7 березня, храмового свята семінарської каплиці 4 грудня, ювілейних дат О.Духновича і Т.Шевченка, початку та завершення навчального року. У червні 1922 р. А.Волошин домігся підвищення зарплатні вчителям до рівнів окладів державних службовців, лише без процентних надбавок. Навчальний процес завершився 29 червня, коли було видано 15 дипломів вчителів і 12 дипломів півцевчителів.

З 15 листопада 1925 р. по 1929 р., коли А.Волошин був членом чехословацького парламенту, обов’язки директора учительської семінарії виконував Степан Дудинський.

Паралельно з учительською семінарією А.Волошин був 1906-34 р. професором педагогіки у богословській семінарії. Тут він виховав кілька поколінь духовних пастирів. Один з його вихованців Микола Вайда писав:

“В ньому ми бачили дійсну любов до нашого народу… Він підготовляв нас на тяжку учительську працю, він, незабутній дорогий директор, виховував з нас не рабів, не безхребетних, не на чужий гній – а на українських народних учителів”. Коли ж 1902 р. в Ужгороді відкрилася жіноча учительська семінарія, А.Волошин склав її план роботи. На урочистому відкритті семінарії він побажав, щоб вона виховувала добрих і вірних вчительок “на користь всієї батьківщини та слави Бога і Церкви”.

За підрахунками М.Кляп, А.Волошин за все своє життя написав і видав 63 підручники, багато з яких витримало по кілька видань, зокрема його “Азбука” видавалася аж вісім разів з 1904 по 1924 рік. Зокрема, 1900 р. А.Волошин видав “Читанку для угрорусской молодежи”. Характерною ознакою граматики 1901 р. став відхід від церковнослов’янської мови, насичення текстів сюжетами із життя русинів. 1904 р. вийшов перший “Буквар” А.Волошина. Але в Будапешті не схвалили його текст, бо там вживалися форми Ужгород і Пряшів замість офіційних Унгвар і Еперієш. Перше видання довелося знищити і тут же видати друге з “правильною” транскрипцією. Відтак книжка користувалася великою популярністю і маже щороку перевидавалася.
А.Волошин виступав також як літератор – під псевдонімом А.Верховинський. Вин написав побутові драми “Марійка Верховинка”, “Без Бога ні до порога”. 1913 р. ним створено історичну повість “Фабіола” про переслідування перших християн. Оскільки за чеської доби виник великий попит на драматичну літературу (для численних драмгуртків) А.Волошин переробив цю повість на п’єсу. У перекладі чеською мовою вона ішла на сцені Народного театру у Празі. 1942 р. її у дещо зміненому вигляді видало у Празі видавництво “Пробоєм”.

Також ним написано п’єсу “Князь Лаборець”, драму “Син Срібної землі”. А.Волошин переклав українською писання святого Августина, уклав малу Біблію для нижчих класів народної школи, посібник про греко-католицькі празники, молитовник для української еміграції у Празі. У патріотичному оповідання “Люби своє” він висловив особисте ставлення до рідного краю і світочів українського народу.

Поряд з педагогічною і літературно-видавничою діяльністю А.Волошин продовжував виконувати і пастирські обов’язки. У січні 1921 р. А.Волошин для оборони греко-католицької церкви від нападок з боку представників інших конфесій почав видавати релігійну газету “Благовісник”, яка виходила аж до 1943 р. Релігійна газета з цією ж назвою відновлена Мукачівською греко-католицькою єпархією у 1990 р. А 15 липня 1923 р. в Ужгороді створено Товариство катехитів, яке очолив тодішній професор катехитики Ужгородської духовної семінарії Ю.Григашій. З 1 січня 1924 р. товариство стало видавати фаховий журнал “Душпастир”. А.Волошин був активним співробітником товариства і журналу. Він домігся, аби усі підручники релігії для народних шкіл Підкарпаття друкувалися українською мовою. Утверджену А.Волошиним традицію підтримали такі педагоги-катехити як о. Дмитро Попович і о. Еміліан Бокшай.

1933 р. папа Пій ХІІ на відзначення заслуг А.Волошина перед церквою і народом іменував його папським прелатом. Також папа призначив А.Волошина своїм таємним камерарієм з наданням титулу монсиньйора. Того ж року А.Волошин передав свій будинок по вул.Ракоці (нині вул.Волошина) вартістю близько 300 тис. чеських крон під сиротинець. 17 березня 1934 р. в Ужгородському театрі відбулося “від святкування 60-ліття уродин великого Громадянина Монсиньора Августина Волошина”. Святкову промову виголосив Михайло Бращайко. Потім хор жіночої учительської семінарії виконав кантату, за неї послідували усні привітання, декламації і виступи сиріт. Вечір завершив хор чоловічої учительської семінарії.

Але повністю відійти від політики не вдалось і у двадцяті – тридцяті роки. З 1923 по 1938 р. А.Волошин очолював створену ним Християнсько-Народну партію, від якої був депутатом парламенту 1925-29 р. А.Волошин був також ініціатором і почасти керівником численних спілок, товариств, підприємств – Підкарпатського банку, фабрики дзвонів “Акорд”, свічкової фабрики “Геліос”, керамічної “Керамос”, сірникової “Руські сірники”, страхового товариства “Бескид”. Як депутат парламенту А.Волошин 1926 р. домігся запровадження в краї нового кооперативного законодавства. Ним же було відстояно рахунки закарпатських кооперативів в угорських банках. Він же виступив проти агітації окремих словацьких політиків за перенесення крайових установ з Ужгорода до Мукачева (з подальшим приєднанням Ужгорода до Словаччини). 1928 р. А.Волошин домігся поширення на Закарпаття закону про державну допомогу священикам. Також посол А.Волошин поставив у Празі питання про перенесення звідти Українського Вільного університету до Ужгорода. Проте тоді дане питання не знайшло підтримки з боку решти послів і сенаторів від Підкарпаття.

Та чи не найбільш плідно працював А.Волошин у товаристві “Просвіта”. На початку ХХ ст. він кілька разів побував у Львові, зав’язав тісні контакти з галицькою “Просвітою”. У травні 1916 р. він був на похоронах І.Франка. Ці поїздки справили на нього величезне враження, сприяли зміцненню самоусвідомлення його як українця. А.Волошин став одним з керівників крайового товариства “Просвіта” (1920-1939). Власне, “Просвіту” було створено саме з його ініціативи. 18 липня 1920 р. А.Волошин опублікував у своїй газеті “Наука” оголошення “Закладаймо читальні Просвіти у кожному селі!” 17 жовтня газета повідомила, що “Просвіта” і “Сокіл” в Ужгороді “желають отворити єдну велику читальню, в котрой мають одбиватися і кінематичні (світляні, проективні) вистави. То єст свої товариства хотять народу нашому подати сесь новіший способ навчання, котрим найлегше і найскорше мож поширити всякі познанія”. Далі наголошено, що кіно “в руках моральних товариств єсть средством виховання людей, а в руках безсовісних торговцем средством іспорчаня народа. Вже і начали кричати шефтмани проти сотвореня” просвітянського кінотеатру. Але газета певна, “что власти будуть мати только отваги, чтоби на більше цінили інтерес культури, як інтерес шефтманів”. 31 жовтня 1920 р. Волошинова “Наука” опублікувала відозву до потенційних жертводавців:

“Народні Доми в цілій Слов’янщині суть ті фортеці, на котрих томляться сили ворогів, то суть ті святині, в котрих набирають віри, завзяття і любові до свого краю і народу всі сини. Народний Дім в Ужгороді має виховати руську патріотичну молодіж, має дати молодежи все те, що не дає їй школа, скріпити її духовні і фізичні сили через відповідні організації, подати старшим підпору в їх громадянській і суспільній праці, має стати гордістю цілого народу”.

Подібні звернення неодноразово повторювалися у пресі та окремими листівками упродовж 1920-1921 р., а 1922 р. комісія розіслала з цього приводу 3016 листів. За особистого сприяння А.Волошина відкриваються філії “Просвіти” по всьому Закарпаттю: 2 грудня 1920 р. у Руській Мокрій, 5 грудня у Довгому, 26 грудня у Ясиня і Білках, 9 лютого 1921 р. у Вільхівцях тощо.

У січні 1921 р. в Ужгороді відбулося відкриття професійного Руського театру під керівництвом М.Садовського. Від імені президії “Просвіти” та її театральної комісії привітальне слово виголосив А.Волошин. Він заявив, що Руський театр має бути храмом, який проповідує правду, шляхетні ідеали культурного, духовного, цивілізованого життя, спонукатиме людей міркувати над своїми вчинками, підтримувати слабкішого, спрямовувати на шлях істинний того, хто заблукав.

30 червня 1922 р. відбувся культурно-освітній з’їзд “Просвіти”. А.Волошин виступив на ньому з рефератом “Яка праця чекає нас для поднесення освіти серед населення?” Він зазначив, що наразі “Просвіта” вже має три філії і 37 реально діючих читалень, а усього зареєстрованих – 60. Товариство видало 15 книжок, “организовала театр, котрий не лиш в Ужгороді грає, но розносить культуру і по околиці і новіше і в центрі республіки пріобрів нам славу”. Також організовано театральні гуртки по селах, близько 200 пунктів ліквідації неписьменності, антиалкогольний гурток. Бібліотека “Просвіти” в Ужгороді на той час налічувала 2000 томів.

А.Волошин був також організатором і почесним головою “Учительської громади” (1929-39), яка заснувала власну газету “Учительський голос”, а 1937-1938 р. очолював цю спілку та педагогічне товариство Підкарпатської Русі. З його ініціативи та за його участю 1924 р. підготовано статут Педагогічного товариства, налагоджено випуск підручників для шкіл різних категорій, педагогічної літератури, складалися навчальні програми і словники. Педагогічне товариство організувало підготовчі учительські курси, на яких А.Волошин викладав історію, літературу і педагогіку. Педагогічне товариство видавало краєзнавчий часопис “Підкарпатська Русь”.

1938 – 1939 р. А.Волошин був спершу прем’єр-міністром, а відтак президентом Карпатської України. Його діяльність на цих посадах загальновідома. У березні 1939 р. А.Волошин мусив емігрувати до Праги, лде надалі працював в Українському Вільномку Університеті. 19 серпня 1944 р. А.Волошин склав “Мій заповіт (тестамент)”. Документ засвідчили власноручними підписами С.Клочурак і М.Долинай. Один з примірників документу зберігся у Празі в особистому архіві Волошинової племінниці, музикознавця і диригента Ольги Дутко. За ним він був уперше опублікований 1995 р. Тетяною Беднаржовою.

Навесні 1945 р. радянські війська наближалися до Праги. Друзі А.Волошина переконували його виїхати на Захід. Той категорично відмовився: “Все, що я зробив, було в користь Карпатської України. Крім того, я ніколи нікому не робив шкоди”. Тим не менше уже в квітні 1945 р. на околиці Праги приземлилася група радянських розвідників, яких цікавили перш за все представники російської та української політичної еміграції. Вони мали ряд фотографія, в тому числі світлину А.Волошина і знали його адресу по вул. Під Липками, 11. На цю адресу йому було надіслано валізку нібито з Ужгорода, яка при відкриванні мала вибухнути. Проте за свідченням племінниці А.Волошина О.Дутко, валізку одразу не відкрили, бо обідали, а невдовзі прийшов якийсь пан і сказав, що валізка для нього. З цього факту Т.Беднаржова зробила висновок, що А.Волошина вирішено було взяти живим. При арешті А.Волошина був присутній закарпатець Іван Мондич, що служив у СМЕРШі перекладачем і чині молодшого лейтенанта. Наприкінці 1945 о. йому вдалося втекти на Захід, де він випустив спогади під псевдонімом Микола Синєвирський.

Він писав:

“Під’їхала машина капітана Шибайлова. “Здорово, Коля!” – Шибайлов посміхнувся; його опухле рожеве обличчя виявляло задоволення від щойно успішно виконаної роботи. “Пізнаєш?” Я подивився в бік кругленького монсиньора, який виходив з машини. “Волошин!” “Так, це він. Ваш колишній президент” Волошин якось непритомно подивився в мій бік. Навряд чи він навіть бачив мене. Погляд його блукав десь далеко. “Куди дивишся, піп? На небо? Пізно, пізно. Треба було раніше Богу молитися, а не політикою займатися”. Волошин слухав якось байдуже. “Ну, валія, валяй, ось з цим бійцем в льох. Швидше!” Волошин поспішив. Він ніби все ще не вірив, що його заарештували”.

15 травня 1945 р. радянська військова контррозвідка СМЕРШ арештувала А.Волошина у Празі, привезла його спершу до місцевої в’язниці на вул. Дєлострелецькій, 11, а потім вивезла його до Москви, до Лефортівської тюрми. Там було проведено вісім багатогодинних допитів. 20 червня йому сформульовано звинувачення за зловісною 58-ю політичною статтею кримінального кодексу. Після цього здоров’я президента різко погіршилося, його перевезли до Бутирської тюрми, де була лікарня. Там він і помер 19 липня о 15-20 від паралічу серця. Поховання його і досі лишається невідомим (десь у спільній могилі, куди закопували померлих і страчених у Бутирці влітку 1945-го).

Тому невиконаним лишається один з головних пунктів його заповіту –

“тіло моє прошу по смерти поховати в гробі, приготованім при гробі покійної дружини Ірини в Ужгороді; коли б воєнні або політичні обставини не позволили, прошу тіло моє дочасно поховати там, де постигне мене смерть”.

Довгі роки ім’я А.Волошина або замовчувалося взагалі, або згадувалося виключно у негативному контексті. Перелом відбувся 1989 р., коли публікація в обласній пресі статті “Політичний авантюрист” викликало різко негативну реакцію патріотів краю. Було організовано круглий стіл істориків, після якого почалося більш об’єктивне висвітлення цієї постаті та взагалі подій Карпатської України. 1990 р. річниця цієї малої держави уперше широко відзначалася по всій області. З того часу подібні урочистості стали традиційними. На будинку по вул. А. Волошина, де він жив, встановлено кам’яну, а на стіні юрфаку – металеву меморіальні дошки. Ім’я А.Волошина отримав Закарпатський інститут Міжрегіональної академії управління персоналом. 1995 і 2002 р. в Ужгороді вийшло два видання вибраних творів А.Волошина.

2001 р. з Москви, з колишніх сховищ КДБ повернули до Ужгорода особисті речі А.Волошина, зокрема його окуляри та нотатник з адресами-телефонами численних знайомих. На жаль, місцезнаходження колективної могили, де ховали померлих в’язнів Бутирки у 1945 р., так і лишається невідомим. 15 березня 2002 р. Указом Президента України А.Волошину присвоєно посмертно звання Героя України. 22 серпня того ж року на набережній Незалежності встановлено пам’ятник А.Волошину з Законом Карпатської України N1 у руці.

Днями в Ужгородському університеті відбулася міжнародна наукова конференція. Ряд доповідей на ній було пересональноприсвячено А.Волошину. Його неодноразово згадували і на мітингу на Красному Полі 15 березнея за участю Президента України, і на урочистій академії на честь 110-річчя співця і капелана Карпатської України Зореслава, що відбулася в Хусті і Ужгороді. 17 березня у Мукачівському монастирі отців василіан (вул. Монастирська, 15 ) пам’ять А.Волошина вшановується Божественною Літургією.

Сергій Федака, Голос Карпат

Прокоментувати!

avatar
  Subscribe  
Повідомляти про
Попередній Як на Закарпатті проходило пробне ЗНО з української (відео)
Наступний Ужгородські студенти й викладачі побували в одному з найбільших зоопарків Угорщини (фото)