Важливо й цікаво:

Закон “Про освіту”: угорський мовний шантаж

Пропонуємо ознайомитися з ґрунтовною публікацією Сергія Сидоренка та Юрія Панченка у Європейській правді "Угорський мовний шантаж: чи поховає Будапешт європейське майбутнє України" на актуальну для Закарпаття тему.

Угорський мовний шантаж

У день свого народження Петро Порошенко отримав “подарунок” з Угорщини.

“Україна може забути про інтеграцію до Європи”, “Угорщина блокуватиме будь-які ініціативи, вигідні Україні, у міжнародних організаціях, особливо в ЄС” – це точно не ті фрази, які хотів би чути не лише президент, але й офіційний Київ загалом.

Але це сталося.

Україна увійшла у жорстке протистояння з низкою країн Європейського Союзу. Йдеться не лише про угорців – минулого тижня президент Румунії скасував візит в Україну та не пустив до Бухареста спікера Верховної ради, підкресливши, що про дружні стосунки годі й говорити до вирішення “освітньої проблеми”.

Та дії Угорщини стали найгострішими. Наміри уряду блокувати будь-які євроінтеграційні кроки України – проблема, значення якої складно переоцінити.

Водночас така заява – не привід посипати голову попелом. Варто розібратися, як має діяти Київ, яких помилок ми припустилися та чи можливі поступки у нашій суперечці з сусідами.

“Якось воно буде”

Причиною безпрецедентного загострення відносин Києва та Будапешта стало ухвалення (а тепер – ще й підписання президентом) закону “Про освіту”. Закон величезний, комплексний. А критика від держав-сусідів лунає лише через одну його статтю: про мову.

Угорщина, Румунія, Болгарія, Греція та Польща (остання – дещо меншою мірою) заявили, що український закон звужує права нацменшин; до них доєдналися дві країни з-поза меж ЄС: Молдова та Росія.

Останніми тижнями чимало писали і про “конфліктну” статтю закону, і про вади в заявах європейців (зокрема, див. публікацію Мовний конфлікт з Європою: як діяти Києву, щоб зберегти норми освітнього закону).

Та нині конфлікт перейшов на принципово новий рівень.

Варто визнати: ця проблема з’явилася не вчора, вона була ще за часів Кучми.

Не можна назвати нормальною ситуацію, що склалася в окремих районах Закарпаття та Буковини, де випускники румуно- та угорськомовних шкіл часом взагалі не володіють українською, тобто державною мовою!

Але для влади було простіше не сваритися з Угорщиною та лишити все як є. “Якось воно буде”. Хоча насправді рік з роком прірва поглиблювалася.

Мовний анклав, який існував на Закарпатті, відбирав майбутнє у місцевої молоді.

Існуюча ситуація робила неможливою повноцінну інтеграцію багатьох українських угорців до українського суспільства поза межами свого регіону.

Однак така ситуація повністю влаштовувала Угорщину. І в цьому й полягає ключова проблема.

Ця ситуація ускладнювалася наближенням парламентських виборів у наших сусідів.

Міфи та неправда

“Угорщина, перебуваючи в Європейському Союзі, блокуватиме і ветуватиме будь-які кроки, які могли б означати подальший прогрес у процесі європейської інтеграції України у дусі програми Східного партнерства”, – йдеться в офіційних матеріалах, поширених у вівторок МЗС Угорщини.

В іншому повідомленні, зробленому у вівторок, в угорському уряді стверджують, що Україна порушила “багато міжнародних конвенцій” (щоправда, не уточнюючи, яких саме).

Провина України для угорської влади є аксіомою, вона не потребує доведення.

Та документи свідчать: угорська влади керується чи то міфами, чи то свідомо поширюваною неправдою.

Тиждень тому парламент Угорщини схвалив резолюцію у відповідь на ухвалення мовного закону їхніми українськими колегами.

Неймовірна ситуація для європейського парламентаризму: документ був підтриманий одностайно. Жоден із присутніх не проголосував проти, жоден не утримався і не “забув” натиснути кнопку.

От тільки претензії до українських депутатів, схвалені їхніми угорськими колегами, виявилися далекими від реальності.

В рішенні угорського парламенту стверджується, що закон про освіту вимагає “закрити” всі школи, виші та профтехнічні заклади з угорською мовою навчання. Хоча це, звісно ж, не так, про закриття навчальних закладів в законі не йдеться.

Угорський парламент впевнений, що навчальний процес мовами меншин стає неможливим, хоча в законі про освіту йдеться про можливість викладання декількох предметів мовами ЄС (включаючи угорську і румунську).

За даними ЄП, угорцям повідомляли, що Україна готова почути їхні побажання, навіть якщо йдеться про те, що в угорських школах більшість чи то половина предметів будуть викладатися угорською.

Але готовності до діалогу не було. Була готовність до конфлікту.

Хтось схильний пояснювати це передвиборчим періодом. Навесні в Угорщині пройдуть парламентські вибори. Прем’єр-міністр Віктор Орбан поставив перед однопартійцями мету: зберегти конституційну більшість. І це – непросте завдання.

Однією зі стратегій провладної угорської партії “Фідес” є створення ворогів. Тож українська історія виявилася дуже доречною.

Хтось каже, що питання – не лише у передвиборчому періоді. Питання закордонних (і не лише закарпатських!) угорців – дуже чутливе, і угорська влада не бажає навіть говорити про можливі зміни до “статусу кво”. Навіть якщо ці зміни будуть на краще для самих угорців. Саме тому всі пояснення, всі пропозиції з боку Києва просто відкидаються.

Хай там як, всі співрозмовники ЄП сходяться: “В Будапешті зараз – повна істерика за межами будь-яких фактів”.

Що робити Україні

Отже, як має діяти Київ?

По-перше, варто відповісти, як ми не маємо діяти. На думку авторів – і цю думку поділяють також усі дипломати, з якими ми спілкувалися, – ми не маємо жертвувати національними інтересами України у відповідь на шантаж сусідів. Даруйте за недипломатичні терміни, але те, що відбувається, складно назвати інакше – йдеться саме про шантаж.

“Мовна норма” з’явилася у законі про освіту не для того, щоби посваритися з угорцями, її поява має інші мотиви. Цілком можлива навіть внутрішньоукраїнська дискусія про доцільність зміни даного закону, але рішення не повинно ухвалюватися у Будапешті, Бухаресті, в Афінах чи то в Москві.

Україна вже має досвід, коли сусідня держава прагнула визначати наш порядок денний. Це має лишитися у минулому.

Звісно, угорські українці є нашими громадянами і кінцеве рішення має бути в їхніх інтересах. Про це – трохи нижче, а наразі повернемося до можливої відповіді України на угорський ультиматум.

В Києві вже лунають пропозиції відповісти тією ж монетою. “Те, що робить Угорщина, – це шантаж, тому в цьому випадку ми діятимемо дзеркально”, – заявив у вівторок глава української делегації в ПАРЄ Володимир Ар’єв.

Україна справді має можливості для “жорсткої” відповіді, варіантів чимало.

Це і протидія в органах Ради Європи, про яку згадав Ар’єв. Або ж Київ може також “підняти на стяги” факти недемократичних дій угорської влади і йти з ними у міжнародні інституції (як обіцяє робити угорська влада).

Зрештою, можна згадати про наближення угорських виборів та про те, що правляча партія Угорщини робить ставку на голоси співвітчизників, що проживають у інших країнах, тож Україна – суто теоретично – могла би зіграти на цьому. Приміром, заборонити агітацію іноземних політиків в Україні – як Німеччина заборонила агітацію напередодні турецького референдуму.

Та чи буде така стратегія розумною?

Чи потрібно підживлювати ворожнечу? Чи варто виключати, що після угорських виборів пристрасті вгамуються і з’явиться можливість для спокійного діалогу?

На нашу думку, спалювати мости із сусідом – точно не найкраща стратегія.

Звісно, це не означає, що у найближчі півроку, тобто до виборів, Києву треба сидіти, склавши руки. Ті, хто вміє “читати між рядками”, вже звернули увагу, що Будапешт, попри всю войовничу риторику, лишає шлях до примирення.

Ще на минулому тижні Київ та Будапешт домовилися про зустріч міністра освіти України Лілії Гриневич та її колеги, міністра людських ресурсів Угорщини Золтана Балога, на якій Україна мала пояснити, як Київ забезпечить права місцевих угорців в рамках ухваленого освітнього закону.

А у вівторок у грізній заяві угорського міністра з’явився рядочок про те, що Будапешт готовий йти за цими домовленостями і чекає на переговори з Україною.

І це – саме той шлях, який варто обрати Україні.

Звісно, не поступаючись ні на крок нашими національними інтересами. Звісно, усвідомлюючи, що до завершення виборів угорський уряд навряд чи визнає свою помилку і не робитиме крок назад. Так, діалог буде непростий. Але руйнувати мости – не в наших інтересах.

Помилки Києва

Щоби не склалося хибного враження, підкреслимо: українська сторона у цій ситуації також наламала дров. Розвиток конфлікту ще раз довів: коли доходить до стратегічних кроків, до міжнародної комунікації та спільних дій кількох органів влади, у Києва ніби відбирає розум та з’являються помилка за помилкою.

Важко було не розуміти, що “мовна норма” закону про освіту перетвориться на червону ганчірку для країн-сусідів, але Києву це вдалося.

Нервова реакція сусідніх столиць, що з’явилася одразу після голосування, виявилася “несподіванкою” для всіх причетних відомств, передусім для МОН.

Знадобилося сім днів(!!!) для того, щоби провести зустріч міністра Гриневич із послами обурених держав. Причому зайнятість міністра не є достатнім обгрунтуванням, вона має заступників чи керівників департаментів. Достатньо було лише розуміти, до яких масштабних проблем прямує Україна, якщо буде просто мовчати.

Цікава деталь: на Банковій так само не вважали це питання пріоритетним.

Критика у Facebook від одного з авторів цих рядків викликала щире обурення в АП – кілька людей написали у публічних та у приватних повідомленнях, мовляв, угорцям передали письмові пояснення, чого їм ще не вистачає?

Або ж візит Лілії Гриневич до Будапешта – він відбудеться аж за місяць після ухвалення закону.

Або ситуація цього вівторка. Нагадаємо, конфлікт давно в розпалі. Нескладно передбачити, що підписання закону викличе нове обурення. Будапешт, до слова, чекав на рішення Порошенка – щойно настав ранок, як синхронно з’явилися заяви угорських міністрів. А от Київ, як завжди, виявився неготовий – МЗС весь день грав у мовчанку (хоча повинен був мати заготовлений текст заяви!). Лише надвечір з’явилася реакція Банкової, а після неї – твіт міністра

Хоча є і позитив. Він важливий. Попри повільність, реакція Києва була правильною та адекватною ситуації, що склалася.

Зокрема, коментар представників влади виявився саме такий, який мав прозвучати. Україна лишається готовою до діалогу; не сприймає погроз, але водночас – не йде на свідоме загострення конфлікту.

Так, ми повільно реагуємо і не завжди вміємо комунікувати зі світом. Але, на щастя, в цьому випадку маємо єдину позицію української влади.

І президент, і МЗС, і Міносвіти, і парламентська більшість згодні, що правда у конфлікті з Угорщиною – на нашому боці. Є єдність у думці, що цей шантаж не повинен спрацювати. І це – справді важливо.

Втім, завжди існує ризик, що за два роки, ближче до українських виборів, серед українських політичних сил виявляться бажаючі скористатися “угорською картою” та знову підняти мовне питання, щоби залучити голоси українських угорців.

Роль Європи

Після угорського ультиматуму конфлікт перестав бути питанням двосторонніх відносин. Нині йдеться про відносини України з усім Європейським Союзом.

Нам потрібне рішення арбітра, і його роль гратиме Рада Європи. Київ вже погодився передати освітній закон на експертизу до РЄ.

Тут на нашу користь грає посередня репутація самої Угорщини як країни, яку саму надто часто критикують за порушення демократичних стандартів (згадаймо жарт президента ЄК Жана-Клода Юнкера, який привітав Орбана на саміті фразою “Привіт, диктаторе!”).

До того ж у мовному питанні репутація Будапешта є особливо проблемною. Угорці мають претензії до всіх сусідів – і до Румунії, і до Сербії. Причому в останній Будапешт навіть відкрито грає у політичні ігри – на останніх виборах офіційний Будапешт, в обмін на розширення прав угорської меншини, закликав місцевих угорців підтримати правлячу партію.

Та всіх цих аргументів недостатньо для перемоги у Страсбурзі.

Київ має довести готовність України дійсно захищати права наших співвітчизників інших національностей.

Ми маємо пояснити, що про жодне закриття шкіл не йдеться, і представники угорської, румунської та інших меншин матимуть ширші обрії і можливості для кар’єри, якщо знатимуть не лише угорську чи румунську, але також і українську мову.

Адже це справді так! І останні коментарі МОН, нехай навіть вони лунають дещо запізно, підтверджують, що Київ здатний викласти ці аргументи.

І тут варто підкреслити важливу деталь: коли ми зрештою отримаємо висновки Ради Європи, Київ має виконати її рекомендації та зауваження.

Висновок на майбутнє

І нарешті – про довгострокові висновки для України.

Угорський демарш – вже другий дзвоник для України, що вказує на необхідність зміни відносин із країнами ЄС. Першим, нагадаємо, було минулорічне рішення Сенату та Сейму Польщі щодо Волинської трагедії.

Прагнення схилити Київ до поступок, використовуючи статус “адвоката України в ЄС”, суттєво погіршило відносини Києва та Варшави.

Ще глибша криза у відносинах із Будапештом показує: новим східноєвропейським трендом є обмін їхньої підтримки на наші поступки.

І не варто чекати швидкої зміни цього тренду.

Адже немає жодних підстав очікувати найближчими роками зміни влади ані в Угорщині, ані у Польщі. Більш того, не виключене посилення проблем у відносинах зі Словаччиною та Чехією, де зростає популярність євроскептиків.

Україні варто зважати на ці тенденції. Спрощено кажучи – замислитися про “зміну адвокатів”.

Наразі найпослідовнішими друзями України лишаються Литва та Швеція. Все частіше нам допомагає Данія, та й Франція, яка раніше створювала перешкоди на європейському шляху Києва, потроху змінює позицію

Але європейське майбутнє України в першу чергу залежить від позиції Німеччини.

Принципова різниця між їх підтримкою (особливо коли йдеться про Швецію, Німеччину та інші західноєвропейські держави) та звичною для нас підтримкою сусідів – те, що для цих країн європейські амбіції України підтверджуються не нашим географічним положенням та спільною історією, а в першу чергу реальним реформуванням країни.

Саме тому Києву доведеться попрацювати, щоб довести Берліну та іншим столицям реалістичність наших європейських прагнень.

Однак, як показує угорський демарш, легких шляхів у нас вже немає.

Автори: Сергій Сидоренко, Юрій Панченко,

“Європейська правда”

Прокоментувати!

Станьте першим!

Повідомляти про
avatar
wpDiscuz