Із заступником міністра Павлом Хобзеєм зустрічаємось наприкінці робочого дня четверга. Він помітно втомлений, говорить повільно і постійно перестрибує з однієї теми на іншу.
Ще кілька місяців тому під час поїздки до Польщі у розмовах з колегами Хобзей жваво уточнював усі деталі тамтешньої реформи, не упускаючи можливості з’ясувати якийсь нюанс навіть під час перерви на каву, ставив безліч запитань спікерам і справді вникав у процес реформування.
Вже тоді він знав, що скоро візьметься за реформування середньої освіти в Україні – але не знав, як важко це буде.
Колишньому проректорові Українського католицького університету у Львові доводиться пізнати всі перипетії роботи за малі гроші, в новому місті, без команди і в щоденному очікуванні відставки уряду.
“Я не можу нікого покликати собі на допомогу, бо треба висмикнути людину з хорошої роботи, і не зрозуміло, чи не буде вона безробітною за кілька днів”, – пояснює він вже після інтерв’ю.
Павло Хобзей працює заступником міністра освіти більше трьох місяців. За цей час встиг опрацювати і представити на Кабміні концепцію реформи шкіл з малою кількістю учнів через створення так званих “опорних” навчальних закладів, доробити багатостраждальний законопроект “Про освіту” і внести його на розгляд до ВР, відчути усі “радості” війни з Мінфіном за фінансування профтехучилищ і увесь гнів батьків та вчителів.
Якщо батьки не задоволені якістю навчання і відсутністю підручників, то вчителі – запропонованою сертифікацією, планами по скороченню ставок і взагалі змінами.
Хобзей розуміє усі проблеми, які виникають на кожному етапі реформування. Він так і каже: “Я усвідомлюю ризики”, – повторюючи цю фразу кілька разів. Але при цьому чітко змальовує, як має виглядати школа у 2018 році.
Аби уявити собі те, що хочуть впровадити українські реформатори, варто глянути на польську систему освіти. Абсолютна більшість нововведень – родом звідти.
Приміром, планується розділення школи на три етапи:
– початкова освіта (школи будуть якнайближче до дому дітей),
– базова школа (куди, можливо, доведеться відвозити дітей на транспорті),
– та профільна школа (професійні коледжі чи ліцеї), які можуть бути територіально ще більш віддалені від місця проживання старшокласників.
За перші дві ланки середньої освіти відповідатимуть місцеві громади (за аналогією з польськими гмінами), а за професійні коледжі чи ліцеї – облради.
Крім того, передбачається надання автономії у виборі програми та підручника вчителю, оцінювання знань дітей на проміжних етапах при переході з початкової до базової і до професійної освіти та багато іншого.
Детальніше про все це ми й поговорили з Павлом Хобзеєм.
НАШЕ ЗАВДАННЯ – АБИ КРАЩІ ВЧИТЕЛІ ЗАЛИШАЛИСЯ ПРАЦЮВАТИ. ОПТИМІСТИЧНО ЇХ ДЕСЬ ТРЕТИНА
– Почну з короткої історії. Нещодавно моєму синові у школі дали вивчити напам’ять текст англійською мовою про Різдво. Не аналізуватиму логіку викладу матеріалу, відбору акцентів, хоча все це в ньому жахливе – але в тексті були помилки. Цей випадок – у київській школі з поглибленим вивченням англійської. Підозрюю, що таких історій Україні чимало.
Отже, що Ви збираєтесь робити для підвищення кваліфікації вчителів? І як знайти хороших спеціалістів на ті гроші, які зараз отримують вчителі?
– З 1 вересня 2018 року ми хочемо запустити нову українську школу, і основна фігура у ній – саме вчитель.
Але хороші вчителі – це найбільший виклик, який стоїть перед нами. І я не є великим оптимістом, що ми зможемо всіх перевчити. Та для цього ми робимо принаймні дві речі.
Перша пов’язана з запланованою появою опорних шкіл після переформатування деяких шкіл. Відповідно, кількість вчителів зменшиться.
Наше завдання – аби кращі вчителі залишалися працювати. Оптимістично їх десь третина. З цієї третини, мабуть, дві третини – це вже вчителі поважного віку, які ставали вчителями ще тоді, коли, це було принаймні фінансово не так важко, як зараз.
Звісно, питання зарплати стоїть дуже гостро. Але є ще один чинник, не пов’язаний з заробітною платнею – вимоги до підготовки вчителів.
Наприклад, ви згадали вчителів англійської. Цей рік в Україні оголошений роком англійської мови. Дуже хотілося б, щоб студенти, які закінчать наступного року факультети, які готують вчителів англійської мови, знали свій предмет принаймні на рівні В2. Хоча я взагалі хочу В2+.
Коли я вперше озвучив цю ідею, мені казали “Так”. А потім: “Ні, не можна ставити ці вимоги тільки для тих, хто піде навчатися цього року. Треба поміняти стандарти, бо цих вимог немає”.
Тому, коли ми ставимо вимоги щодо рівня кваліфікації вчителя – перше, що він скаже: “Наведіть порядок серед тих, кого ви продукуєте”.
Бо дуже часто нові вчителі слабші, ніж ті, хто працює.
Наша друга ідея – провести атестації. Я зараз говорю саме про атестацію, бо сертифікація залишилася в проекті закону “Про освіту” як мотиваційна річ, яка проходитиме добровільно.
Її мета – підвищення зарплатні вчителю.
У вимогах для переатестації можна прописати нові вимоги і сказати: “Ми запускаємо цей процес, дали вам можливості, готуйтесь. Але якщо через два роки ви цього не досягнете, нам треба буде попрощатися”.
Перед батьками і учнями було б набагато чесніше зробити цей крок.
Може, у багатьох сільських школах якийсь час не буде вчителів англійської мови. Тоді місцеві громади почнуть думати, де знайти вчителя. Є варіанти, щоб шукати вчителя, який буде приїжджати з містечка і викладати. Це не проста логістика, але це можливо.
Давайте будемо правдивими і чесними, не профанувати, ніби ми вчимо, хоча сам вчитель може нічого не знати.
Ця система призводить до того, що батьки шукають репетитора. До речі, це не є проблема тільки України. Нещодавно мали гостей з Греції.
Греція – це країна туристів, там дуже потрібне знання англійської мови, бо це дозволяє заробляти гроші. Тому іноземну мову вони вивчають у приватних школах та через репетиторів.
У нашій реформі є багато ризиків, як і у створенні окремих академічних профільних ліцеїв – третій ступінь середньої школи. По суті, ми реформуємо нашу систему за польським зразком. Якщо вона була успішна там – то чому не може бути успішна у нас?
От тільки ці зміни відбувались там поступово багато років, тому менше ризиків. У нас більше ризиків, можна наламати дров.
АБИ СТВОРИТИ ОПОРНУ ШКОЛУ, РІШЕННЯ МАЄ ПРИЙНЯТИ МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ
– За скільки років ми маємо пройти цей шлях Польщі?
– Ми хочемо стартувати у 2018 році, коли у нас мають з’явитись профільні старші школи – ліцеї.
Тут є багато “але” – ми зможемо починати щось робити після прийняття базового закону про освіту. Я думаю, що в цих змінах буде багато драйву – він завжди є, коли створюється щось нове. Але цей процес буде непростий щодо доступу до освіти.
Мова йде про сільську місцевість. У містах це зробити простіше. Тому що у новостворених профільних ліцеях, згідно нашої концепції, має бути не менше 100 дітей на одній паралелі.
Таких шкіл не буде дуже густо. Тобто дітям треба буде долати значну відстань, щоб доїхати до профільної школи, або при ній повинен бути пришкільний інтернат, або діти будуть винаймати квартири.
Але в цих профільних школах має бути висока якість: вчителі, лабораторії, устаткування. І основне – це профіль, який ти вибираєш, і мала кількість предметів. Ми маємо дати свободу вибору учню.
Тут я бачу дві перешкоди.
Перша – обмеження фінансових можливостей. Бо якщо ти хочеш робити реформу, треба мати значні інвестиції.
Друга – це незавершеність процесу децентралізації. Бо освіта дуже пов’язана з громадами, їхню роль треба збільшувати. Незавершений процес децентралізації також ставить нам сильні обмеження щодо впровадження цих ідей.
– Ви збираєтеся робити опорні школи з цього року.
– Так.
– Під час презентації концепції у Кабміні було сказано, що після створення цих опорних шкіл, інші школи в цьому районі перетворюються на “філії”. Що будуть робити ці філії?
– Коли ми говоримо про опорні школи, то ми не передбачаємо, щоб діти там мешкали. Вони мають бути з родиною.
Що має відбутись з філіями, має вирішити місцева громада. Це засадничо.
– Що взагалі означає фраза – “вони перетворяться на філії?
– Об’єднана територіальна громада має самостійно вирішити, як правильно збудувати мережу, вибрати опорну школу, доєднати довкола неї ті менші школи, продумати маршрути з врахуванням доріг.
Діти початкової школи (1-4 клас) мають навчатись якнайближче додому. Тут закон має дати нам можливість створення різних шкіл, у тому числі сімейних шкіл, шкіл одного вчителя тощо.
Але діти, які вже йдуть у 5 клас (це вже початок базової школи), – мають продовжити навчання в своїй опорній школі, яка може бути територіально більш віддалена від дому.
Справа в тому, що вчителі в малокомплектних школах не мають спілкування. Вони відірвані від інших процесів в освіті.
З виникненням опорної школи, вчитель буде залучений директором до спілкування з усіма вчителями початкової школи, які є у головній школі й філіях. Тому що комунікація і спілкування – це момент зростання, момент навчання.
Це важко, але при доброму директорі це можна реалізувати.
Після закінчення опорної школи діти йдуть у профільну школу.
– Перехід на профільну освіту буде відбуватися через ЗНО?
– Так.
– В скількох областях ви плануєте пілоти опорних шкіл?
– Ми називаємо пілотами тих, кому ми можемо дати точкові інвестиції для покращення матеріального стану. Є 200 млн гривень, передбачених у бюджеті. Крім того, є домовленість з USAID, що вони виберуть по одній школі в кожній області і зроблять з неї зразкову школу.
Але питання не стоїть так, що манна небесна впаде з Києва. Ініціативу мають проводити і на місцевому рівні.
– Коли будуть перші результати?
– Не раніше вересня. Аби створити опорну школу, рішення має прийняти місцеве самоврядування.
Освіта живе академічними роками, не бюджетними. Будь-які зміни у мережі можуть починатися тільки у квітні і стартувати з вересня.
– Ви ж маєте оголосити конкурс серед шкіл на обрання статусу опорної?
– Ні, оголошують області. Ми дали певні критерії, за якими треба вибирати. Але Україна велика: одна справа Полісся, а інша – степова Україна.
Контекст краще знають люди, які є в області.
Тому ми даємо свободу вибору і певну відповідальність за ці речі. Але ми просимо включити до конкурсної комісії представника міністерства, щоб ми дивилися, знайомилися. Потім з директорами тих пілотних шкіл ми будемо працювати.
– У чому ще має збільшуватися мотивація, крім спілкування з іншими вчителями? Якщо подивитися на сертифікацію, яка запланована, вона все одно не передбачає суттєвого підвищення зарплатні. Якщо це буде навіть 50% надбавка, зарплата все одно буде менше 5 тисяч гривень.
– Ми заклали тільки 20% надбавки. Є певні дослідження, які показують, що рівень зарплати – не на першому місці у мотивації вчителя.
Перше – це здатність зростати і самореалізовуватися.
Друге – добрі стосунки в межах колективу.
Третє – зарплата, бо сім’ю треба утримувати.
Я вірю, що ті позитивні тренди, які є зараз в Україні, все-таки дадуть заробляти бізнесу, і казна почне поповнюватися. Бо на такій низькій зарплаті вчителів, яка є сьогодні, ми не втримаємося довго. Йде війна, люди розуміють. Але так не може тривати довго.
– Якою приблизно мала б бути заробітна плата?
– Вчитель має бути середнім класом. Такої зарплати не буде швидко. Але я вважаю, що зарплата мала б бути десь 500-600 євро. Тоді вона б мотивувала.
– Минулого року Лілія Гриневич й Інна Совсун говорили про те, що доведеться скоротити певну кількість вчителів в Україні. Ви вже почали ці процеси? І про яку кількість все ж йдеться?
– В освіті скорочення йдуть складніше, і це завжди є проблемою нашого діалогу з Мінфіном. Адже у нас система полягає в тому, що зарплата вчителя залежить від кількості годин тижневого навантаження.
У селах багато вчителів працюють на півставки. Тому мені важко сказати, скільки буде скорочено людей – але десь 20-30% скорочень ставок, мабуть, буде. Не кажу, що у цьому році. І це стосується лише сільської місцевості. У місті мережа шкіл є значно ефективніша.
– Цей процес вже почався?
– Поки що він почався природньо через демографічний спад у сільській місцевості.
Але треба розуміти, що для будь-якої реформи має бути суспільний договір з тими людьми, яких звільняють, бо не завжди при змінах всі виграють. Є таке поняття, як договір відкупу. Ті особи, які програють у результаті запровадження реформи повинні мати якісь компенсатори, щоб не протидіяти запровадженню змін. Наразі на рівні Кабміну про договір відкуп не йдеться.
– Як ви відчуваєте, вчителі підтримують реформу?
– Більшість – ні, тому що зміни ніхто не любить, це вихід з зони безпеки.
ДІТИ ПОВИННІ НЕ ДАВАТИ ВІДПОВІДІ – А СТАВИТИ ПИТАННЯ, І МИ МАЄМО ЇХ ДО ЦЬОГО ПРИВЧАТИ. ЦЕ СКЛАДНІШЕ
– Повернемося до 2018 року. Якщо законопроект стає законом, все йде за планом, що ми матимемо у 2018 році?
– Ми точно стартуємо нову початкову школу. Вона буде відрізнятися від тієї, яка існує нині.
Ми розглядаємо початкову 4-річну школу як таку, що має два цикли.
1-2 клас буде більш наближений до дошкільних установ, ніж до гімназій. У нас дуже часто роблять гімназії для 6-літок, які хочуть бавитись і не хочуть виконувати якісь речі. Це неправильно. І це навчання має бути інтегрованим.
Предметні галузі будуть – але треба, щоб дитина бачила уявлений світ, щоб пазлики знань складалися.
Зараз ми маємо різні предмети, а пазлики в дитини не складаються, і вона не розуміє, як це все функціонує.
Коли ми тільки почали говорити про проекти, бо ще немає офіційно проекту концепції початкової школи, то ми мали петицію від вчителів мистецького спрямування. Нам дзвонили: “Що ви робите, як можна дітей лишити без малювання, без співу. Як ви це забираєте?”
Ніхто це не забирає. Тоді так само можна казати, що вчити математику у 1-2 класі мають лише математики і так далі. У першому-другому класі це може зробити і класний вчитель.
Для дітей цього віку важливо, аби все відбувалось через гру, аби їх не оцінювали і не задавали домашніх завдань.
На цьому етапі дуже важливі батьки – з ними треба обговорювати успіхи дитини, бо для нас важливий розвиток і формування особистості, тому що шкільна система дуже часто руйнує особистість.
Ми хочемо, щоб учні не лише повторювали правильну відповідь, а діти повинні формувати свою точку зору, і ми маємо їх до цього привчати – мати свою точку зору і вміти пояснити, чому вона така.
Тобто не давати відповіді – а ставити питання. Це складніше.
Ми тут нічого не вигадуємо – так все працює на Заході.
Тоді мене питають: “Ви маєте ресурс? Маєте скриньки з Лего чи з іншими речами, які ви поставите на різні столи, усе для малювання, конструювання? Ви ж крейди не маєте!”
Так, це виклик. Але я думаю, що у нас креативні батьки і вчителі, можна з певних речей робити дуже цікаві речі.
Є конструктори з дерева, гарно розмальовані. В степовій Україні з цим може бути проблема, але в Галичині, Поліссі, Поділлі не складно розпиляти дерево, помалювати і дати дітям в школу. А вони з них зроблять фантастичні речі.
– Хто буде робити ці конструктори?
Ми не знімаємо з себе відповідальність, але говоримо: “Тут робота для громади“. Ви не смійтеся, тому що батьки ж кубики купують.
Хіба не можна організувати певні речі для школи, для своїх дітей? Можна і треба це організувати.
– Тобто Ви владного “руля” віддаєте батькам?
– Я не кажу про владу, більше відповідальність.
– Ян Герчинський сказав дуже чітко: чим більше батьки вкладають грошей у школу, оплачують там все, тим більше їм здається, що вони мають право впливати на процес, який відбувається в тій школі. Тобто якщо батьки таким чином залучені – ви повинні розуміти, що вони отримують більше влади.
– Я хочу навести один негативний приклад того, до чого ви ведете.
Була одна приватна дуже добра школа. Директор проводив свою політику, яку батьки не завжди поділяли, хоча платили чималі гроші. Але директор знав, що він має робити.
Потім в силу певних сімейних обставин, йому були дуже потрібні гроші для лікування.
І тоді директор тієї школи замість чіткої жорсткої політики почав йти на поступки батькам.
Я знав випадки, коли з тієї школи забирали дітей і казали, що цінності дітей трішки інакші – у чийого тата крутіша машина, у кого крутіша мобілка, в кого є охоронець і так далі. Не завжди батьки можуть правильно керувати, тому що вони не є спеціально для цього навчені.
Крім того, батьки є різні. Те, що підходить для однієї родини, може не підходити іншій. Тут треба шукати золоту середину. Навіть по грошах. Для когось 100 і навіть 1000 гривень – це не гроші, а для когось і 10 гривень – це велика сума.
Іноді починається тиск на тих батьків, які не мають достатньо грошей.
– Я про це й кажу. Чим більше ви залучаєте фінансових ресурсів від батьків, тим більше школа стає від них залежною.
– В якійсь мірі, так. Але у нас школа і так залежна від батьків. Ми дискутували, щоб у законі, на зразок польської моделі, ввести поняття публічної школи.
Публічна школа – це державна, де ні копійки не можна брати з батьків.
І скільки ми не говорили з директорами у різних регіонах, вони казали: “Ні. Цього сьогодні робити не можна. Ви що, не знаєте бюджет, який ви даєте? Там, крім зарплат, комуналки – нічого немає. Все, що є в школі – завдяки батькам. І якщо ви зараз обріжете нам можливість це робити, то ми просто не дамо ради”.
Знаючи ці речі, ми не наважилися вписати в закон поняття “публічної школи”.
Тому що дійсно зараз така бюджетна ситуація, коли ми розраховуємо на те, що батьки, громада, випускники, суспільство будуть залучені.
– Що ще буде відбуватися у 2018 році? Всі інші діти вчитимуться по звичайній схемі?
– Так. Але ми спеціально будемо готувати вчителів для цієї початкової школи. При цьому, ми не можемо сказати: “У першому класі робимо рай, а там хай як було, так і буде“.
Тобто робота буде йти з усіма вчителями. Більший фокус – на тих, які візьмуть перші класи.
Друга зміна, якщо буде підтриманий закон – це те, що стосується профільної освіти в старшій школі. Це дуже серйозна зміна.
Я прекрасно розумію усі ризики, які з нею пов’язані.
Ті, хто у звичній ситуації пішли б до 10 класу зможуть піти у професійну освіту, яку забезпечуватимуть коледжі або професійні ліцеї. Що не є зле, бо після цих закладів ти теж можеш продовжити навчання і отримати вищу освіту. Або вибираєш академічний ліцей, одне із завдань якого – підготовка до продовження навчання у вищій школі.
Професійна освіта не є глухим кутом, ти можеш іти далі вчитися у вишах.
Ми зараз говоримо про коледжі і про те, аби вони залишалися у вищій освіті до 2018 року. Однак після реформи вони стануть частиною професійної освіти, ми кажемо вищої професійної освіти. У них будуть йти вчитись випускники базових шкіл, які по успішному завершенні навчання у коледжі зможуть за тим же профілем продовжити навчання у вищих навчальних закладах і отримати диплом за коротший термін.
МИ ЗНОВУ РОБИМО З КОЛІС. АЛЕ КРАЩЕ РОБИТИ, НІЖ НЕ РОБИТИ І ЧЕКАТИ. ІДЕАЛЬНОГО НІЧОГО НЕМАЄ
– У нас якось дуже повільно відбуваються зміни. Візьмімо хоча б підручники. Про їх зміну і про погані програми говорять багато років, але віз і нині там. У нас підручники ще відверто погані, і діти по них вчаться.
– У новій українській школі ми будемо формулювати стандарти в термінах досягнення певних результатів, а не процесу. Окремо буде прописано, що дитина має знати, вміти, могти і розуміти після кожного класу.
Чому важливо саме після кожного класу? Тому що будуть існувати різні форми навчання, і ми маємо перевірити, чи дійсно в тій школі вчать дитину.
Якщо це буде раз на 4 роки, може бути втрачений час.
Як ми бачимо свободу для вчителя? Є стандарти в результатах навчання. Якщо ви можете, здібні, навчені і розумієте, як збудувати свою програму – ви маєте на це право. Але якщо ви не маєте цих здібностей, тоді ви будете брати типовий підручник і ним користуватися.
– Передбачається, що може бути декілька програм, декілька підручників, які використовуються у кожному класі. Хто їх купуватиме: батьки, місцева громада, коштом з держбюджету?
– У законі про освіту мова йде про те, що підручники будуть безкоштовні.
Тоді виникне питання: якщо ви вчитель, хочете робити унікальну програму і зробити підручник – добре, ви можете. Але вам ніхто не надрукує 30 підручників.
Хочете роздрукувати? Шукайте ресурс. Підручники пов’язані з накладом. Чим більший наклад, тим підручник дешевший.
Не знаходить вчитель ресурсу роздрукувати свій підручник? Має користуватися тими базами, які мають більший наклад, або кількома.
– Чи знайшлись гроші на друк підручників для восьмого класу?
– Парламентом прийнято Закон про безкоштовність підручників для 8 класу і президент цей закон підписав.
Тепер треба в бюджеті 2018 року знайти ці додаткові кошти на друк підручників. Ми ведемо перемовини з Мінфіном. Як буде узгоджене джерело – тоді потрібно приймати у парламенті зміни до Закону “Про бюджет”.
Гроші нам потрібні на кінець травня. Саме у цей термін після вибору вчителями підручників буде оголошуватися тендер.
– … Тобто минулорічна історія повторюється.
– Не зовсім. Ця історія краща, бо, по-перше, закон підписаний. І дано доручення знайти гроші.
Вже відбулося жеребкування наших рецензентів. Їх спеціально готували, аби вони писали грамотні відгуки, а не копіювали рецензії під копірку. Ці люди зараз читають рукописи.
Далі наше завдання – дати гриф і передати все у репозитарій, де вчителі зможуть обирати підручники.
Ми ніяких конкурсів не проводимо. Але маючи минулорічний досвід, коли видавництва відмовлялись друкувати підручники з малим накладом, ми будемо просити вчителів вибирати підручники з того переліку, де наклад більше 2 тисяч примірників.
Але якщо вчитель хоче розробити свій підручник – ми не проти, однак тоді йому доведеться шукати спонсора.
– У Польщі підручники купували батьки, і ця ринкова система призвела до того, що автори підручників могли конкурувати, таким чином на цьому з’явилося декілька хороших підручників, які справді можна використовувати.
У нас, якщо це відбувається без конкуренції, без змагальності – звідки має з’явитися новий підручник, якщо його пишуть ті самі автори, які раніше писали погані підручники? За програмою, яка, в принципі, дуже схожа, і рецензенти теж всі звідти.
– Це не так. Тому серед рецензентів – дві третини вчителів-практиків, тих самих найкращих вчителів. Рецензувати повинні ті, хто ними має користуватися, які бачать дітей і з ними працюють, а не сидять в кабінетах.
Науковці це теж мають робити, але для мене думка практика дуже часто є важливішою від думки кабінетного вченого. Тому що той другий давно з дітьми нічого не робив, він не знає, наскільки вони змінилися, які вони є.
Насправді Україна – це талановита країна. Правда, як казав кардинал Сліпий, всі дуже талановиті, але ще й страшенно ліниві й ті таланти не розвивають.
Але є люди не ліниві, які пишуть. І зараз ми зіткнулися з тим, що на деякі предмети є по 11 найменувань рукописів.
Ми не знаємо, якої вони якості, бо йде рецензування. Але ми думали, що буде 4-5, а насправді – 11! І ми думали, що буде один рецензент.
Це так само, як на виборах – ви йдете на вибори й обираєте менше зло. Я розумію, що так само може бути з підручниками. Ми вибір дали, але, можливо, там нема такого підручника, який вас надихає і за який ви готові боротися.
– Причина цього так само в програмах, тому що програмі перевантажені і вимагають від малих дітей знати речі, які їм ще важко осмислити.
– Це теж важливо. Зараз є домовленість з нашими колегами з Польщі, що буде проект з тими, хто писав програми у них.
Ми будемо збирати людей і навчати, щоб вони творили нові програми.
Це насправді нові стандарти, тому що твориться так: спочатку має бути концепція школи. Вона ще не прийнята, але в уяві багатьох людей вона вже є.
Після того, як є прийнята концепція, робляться стандарти.
Але щоб робити стандарти, має бути проголосований закон, бо ми не знаємо, скільки років буде у новій школі, яка структура і так далі. Але сподіваємося, що до кінця навчального року закон буде прийнятий.
Питання полягає у тому, що коли є вже закон, є стандарти, які приймаються постановою уряду –тоді розробляються типові програми, хоча вчитель має право робити свої.
І тоді по тих типових програмах чи тих, що автори підручників розроблять, будуть друкуватися підручники – і тоді вчителі будуть обирати те, що їм підходить чи не підходить.
Насправді часу дуже мало, апробацією і не пахне.
Ризики ми бачимо, ми знову робимо з коліс. Але краще робити, ніж не робити і чекати. Ідеального нічого немає. Потім будемо підправляти.
ПЕДАГОГІЧНИЙ ДОСВІД НАСПРАВДІ ДУЖЕ ПОГАНО ПЕРЕДАЄТЬСЯ. КУЛЬТУРУ ВЧИТЕЛЯ І ШКОЛИ НЕ МОЖНА “ПЕРЕСАДИТИ”
– Ми говоримо переважно про кваліфікацію вчителя, але є ще інший аспект. Пам’ятаєте історію у столичній школі, коли вчителька казала учневі: “Вова, давай головою об стінку!”? У такій ситуації – це, у тому числі, провина директора. Можливо, директор теж має бути звільнений?
– Не думаю. Директор повинен працювати і повинен реагувати. Чи можна звільнити цього вчителя?
Директор, по-перше, не бере на роботу – це робить відділ освіти за поданням директора.
Ми це також хотіли б змінити. Адже якщо ми проводимо конкурс директорів і впевнені, що директори правильно відібрані, то треба дати йому право наймати на роботу.
Тому трапляється, що якщо ти звільнив людину, вона намагається повернутись через суд. В суд ходить і відділ освіти. Буває, що поновлюється.
Наприклад, у Львівській області був випадок, коли вчитель побив дитину, це було доведено, його звільнили, суд його поновив. Після того його треба знову звільняти і знову судитися.
– Після цього випадку була велика дискусія про те, що варто запровадити відеонагляд у школах.
– Це зроблено в Грузії. Там ще й комісара дали у кожну школу, який пильнує за порядком.
Але через страх ти не зміниш ситуацію. Це можна зробити через зміну цінностей. Цей шлях складний, але ним треба йти.
Директор школи у цьому ключова особа. Він має сам поважати гідність вчителів, батьків, дітей, ким би вони не були, і вимагати цього від свого педагогічного колективу.
Я знаю позитивний приклад школи, куди був призначений добрий директор. Раніше там завжди були сварки, ніхто про дітей не думав, чвари між одним угрупованням і іншим.
Коли прийшла новий директор, ті, хто не хотів працювати, просто пішли. Вони відчули себе білими воронами. Тому що ті, хто не працює, стали білими воронами.
– Які сильні і слабкі сторони в системі середньої освіти ви можете діагностувати? Що вас найбільше шокувало, коли ви сюди прийшли? Мене, наприклад, шокує, коли на всіх телеканалах високопосадовці кажуть, що ця середня освіта нереформована…
– Вона і є нереформована і дуже довкола неї багато негативу. Насправді ми маємо багато позитивних практик.
Візьмемо цю приватну школу, Новопечерський ліцей. Вона потрапила у десятку інноваційних шкіл світу. Ми маємо і державні школи, не обов’язково приватні, які є добрі.
Візьміть 27 школу Харкова, чи Львівський фізмат ліцей, чи Івано-Франківську гімназію №1.
Ми так само маємо дуже добрі початкові школи. І я кажу, що наше завдання проведення змін – поширити ці практики на інші школи. Зробити їх всіх добрими.
У Фінляндії всі школи добрі. У нас різниця між тою доброю елітною школою – я не маю на увазі “елітною” по грошах, вона може бути за складом викладачів елітна, куди всі хочуть віддати своїх дітей – та іншою школою дуже велика.
Наше завдання – підтримувати кращих, щоб вони далі розвивалися. Але ще більше завдання – підтягувати догори гірших, міняти керівників, допомагати (при обмежених ресурсах, але це можна робити), робити плани, покращувати роботу школи, з цим працювати.
Є багато позитивних практик, є EdCamp, інноваційні вчителі, які хочуть змін, які в тій системі будують свою систему, інакшу, і добре вони будують.
Педагогічний досвід насправді дуже погано передається. Культуру вчителя і школи не можна “пересадити”.
Ми завжди казали: “Не бійтеся ділитися своїм досвідом, тому що ви передаєте 1/9, а 8/9 пов’язані з вашою культурою, вони не передаються“. Тобто як кожна людина є інакша – так і кожна школа є інакша.
Що є негативного? Це низькі спроможності. Скажімо, якщо говорити про 100 днів на моїй посаді, то дуже багато часу з’їдає бюрократія. Дзвінки на гарячу лінію, відписування листів тощо.
– Що мають вміти майбутні випускники шкіл, приміром, у 2025-27 роках? Що буде вчити наша школа?
– З фокусу знань ми маємо перейти на фокус компетентностей: комунікативних, ІТ, математичних, бути відповідальним громадянином, мати лідерство, ініціативу, бути підприємливим і головне – вміти вчитися.
Ми б хотіли, аби люди формували свою точку зору, аби вони чули певну відповідальність, аби вони сповідували певні цінності.
Дуже важлива співпраця – жити разом, працювати у групах, здатність вчитись.
Зараз роль вчителя міняється. Він допомагає дітям навчатись, відходить у тінь, його діяльність головна і важлива – але процес навчання має йти інакше.
З системи “вчитель як лідер і фронтмен” – треба зробити так, аби це був вчитель, який допомагає, є “фасілітатором”.
Тоді нашим дітям буде легше адаптуватись до змінного світу.
Галина Титиш, Українська правда
