17 лютого з нагоди 95-річчя від дня народження відомого мовознавця, діалектолога Йосипа Олексійовича Дзендзелівського (1921–2008) Наукове товариство студентів та аспірантів філфаку вшанувало його пам’ять переглядом фільму, спогадами про великого науковця та поїздкою на могилу професора.
«Авторитетне ім’я професора Йосипа Дзендзелівського як ученого та педагога відоме не тільки в Україні, а й далеко за кордоном. У його доробку – сотні наукових праць: монографії, діалектологічні атласи, статті, відшукані в архівах та рукописних відділах бібліотек матеріали з історії українського та слов’янського мовознавства тощо», – презентує на розширеному засіданні НТСА його голова Христина Ярема ювіляра, першого доктора філологічних наук, професора філфаку УжНУ, засновника діалектологічної школи, одного із засновників кафедри української мови, яку очолював чверть століття (1962–1986), декана факультету.
Декан факультету Галина Шумицька, якій належить ідея створення фільму та котра була аспіранткою Йосипа Дзендзелівського, подякувала ініціативним студентам за захід та поділилася спогадами про свого наукового керівника.
«Цей великий чоловік виявляв увагу до найменшого слова. Вчив нас, що все складне насправді просте – треба його тільки збагнути. Родом з півдня України, він полюбив закарпатський діалект, присвятивши його вивченню все життя. У цій землі й спочив, – ділиться міркуваннями пані Галина. – Тільки тепер усвідомлюєш, як багато ще треба було розпитати, уточнити, порадитися…».
Відомий науковець залишив після себе величезну кількість праць, тільки частину з яких охочі мали змогу побачити на виставці у коридорі рідного для професора факультету, яку дуже ретельно, з любов’ю і високою професійністю підготували працівники Наукової бібліотеки УжНУ з фондів книгозбірні. Поряд із виставкою на студентській «плазмі» можна було ознайомитися з відеопрезентацією студентки українського відділення Світлани Тодер про Йосипа Олексійовича. Під час перерв студентам роздавали флаєри з короткою інформацією про професора та висловами про нього інших відомих учених, підготовлені магістрантом, заступником голови НТСА філфаку Олександром Старостою.
«Величину постаті починаєш розуміти тоді, коли людини вже немає поруч», – стверджує колега Йосипа Дзендзелівського, його аспірантка, кандидат філологічних наук, доцент Ірина Ярославівна Філак.
Вона згадує, що лекції професора були місткі, чіткі, зрозумілі, хоч, може, і без красивого обрамлення.
«Йдучи на пару (до 8-ї ранку) щодня уже мав написані дві сторінки наукової статті, і далі – все за розкладом. Жодної хвилини не пропадало марно у людяного й доброго науковця. Цього і нас навчав: попри все, виконувати план на день».
Під час проходження діалектологічної практики в Чехословаччині Ірині Філак, ще студентці, запам’яталося, що і професор тоді не відпочивав, захоплено фіксуючи унікальне арго спішських дротарів. Ще один спогад про масштабність постаті науковця: коли пішли на екскурсію до академії наук, то бачили, як чеські академіки бігли подивитися на «живого Дзендзелівського».
Своє бачення і розуміння постаті науковця під час ушанування сучасна студентка Віра Білас продемонструвала спеціально підготовленим віршем. Після перегляду фільму та акції вшанування всі охочі з’їздили на могилу Йосипа Олексійовича та його дружини Ніни Петрівни.
Дорогою на цвинтар заступник декана із наукової роботи Наталія Венжинович ділиться спогадами: «Поїздка на могили дорогих і близьких людей спонукала до роздумів про те, що підростає свідоме, розумне молоде покоління, яке з часом прийде на кафедру, яке буде продовжувати традиції, що їх заклав Йосип Олексійович. Треба брати приклад з великих учених не тільки як із відомих науковців, знаних на увесь світ, а й з їхніх особистих стосунків.
Я була вхожою в дім професора, спостерігала, як щемливо, трепетно ставилася Ніна Петрівна до свого чоловіка, як була тим тилом, берегинею, на якій трималося все. Йосип Олексійович – науковець, решта все на дружині. Вона робила це легко: була йому дружиною, подругою, матір’ю його дітей, допомагала друкувати праці, сортувати картки – була для нього всім. Згадую, коли ховали професора, як плакала, не хотіла йти з кладовища, хотіла залишитися з ним. За кілька років Бог їх поєднав».
Наталія Венжинович сподівається, що й наступні покоління молодих і зрілих науковців будуть вшановувати пам’ять великих постатей факультету.
«Коли знайомишся з людиною особисто, то легше відчути емоції, переживання. Коли не знаєш особисто, то викликає емоції почуте й побачене. Переглянувши сьогодні фільм і побувавши на могилі, навіть не знаючи людину, відчуваєш переживання, розумієш обсяг роботи цього науковця і те, наскільки він їй віддавався. Навіть частково починаєш розуміти сенс науки для себе, бо обрала саме цей шлях, хочеш спробувати ним іти. Інколи бувають моменти вагань, але після перегляду таких фільмів починаєш визначатися з пріоритетами».
){kind=link}