Допис на сторінці у Фейсбуку Світлани Хуткої – викладача Стенфордського університету, члена Соціологічної асоціації України та Американської Американської соціологічної асоціації.Я отримую дуже багато запитань про те, як це – викладати у Стенфорді.
Думаю, більше напишу згодом. Та за деякі яскраві відмінності розкажу тепер. Почнемо з кінця. По-перше, мені не треба було бігати і заповнювати відомості; існує електронна система, куди я заношу оцінки, і студенти їх отримують. І взагалі, паперової роботи у мене, по суті, не було. Винятково змістовні речі. Більше того, мій силабус (по-нашому – РТП) у нас би порвали на дрібні шматки і відправили переробляти, щоби всі поля рівно стояли тощо (мій останній домашній досвід такого роду – я була змушена кілька разів переробляти РТП, тому що там постійно щось не те було з годинами, я їх не так рахувала, коли оформляла програмку курсу). В випадку Стенфорду, програмку мого курсу попередньо переглянули та схвалили Норман Наймарк (як мій науковий керівник) – написавши, що йому дуже сподобалось і взагалі класно та дуже корисно виглядає, і керівники програми. Я дещо змінила підбір літератури, уточнила кілька завдань, і все. У виборі тем і способів викладання я мала повну свободу, в тому числі технічну підтримку – велика аудиторія з моніторами для відео-конференцій.
За весь час моєї роботи і навчання у Стенфорді я ЖОДНОГО разу не стикалась із чимось на кшталт наших засідань кафедри. Ті речі, котрі ми годинами тягомотно дискутуємо в Україні, можна спокійно вирішувати дистанційно та швидко, бо взагалі ними не страждати. Натомість кілька разів я брала участь в обговореннях дослідницьких робіт студентів, це проходить у форматі семінару. При цьому неприпустимо навіть уявити, що хтось із комісії дозволить собі некоректні особисті закиди або критиканство замість конструктивної критики з конкретними пропозиціями, що можна і треба змінити/додати, й чому. Це неетично і непрофесійно (у нас – хто плавав, той знає).
Наступний момент: у мене ВЗАГАЛІ не стояло питання як мотивувати студентів учитись. Але дуже важливо мати максимально привабливий і варіативний курс, з якого вони зможуть отримати унікальну інформацію. І тоді навіть якщо до вас записався один студент – курс відбудеться. Далі є десь 2-3 тижні, коли учасники визначаються, чи вони лишаються на курсі, чи йдуть з нього. Читають багато. І обмеження в сторінках, в принципі, офіційного немає. Кожний викладач сам вирішує, що робитиме: 1-2 роботи і трохи читання, чи купа текстів і ще групова робота тощо.
При цьому – так, рівень стресу, навантаження тощо шалені. Але це має сенс. І загальна атмосфера дуже надихає. В цьому вся суть, мабуть, вартості навчання тут. Студенти ставлять неймовірну кількість запитань, сперечаються, але не чекають, коли їх будуть заохочувати щось вчити. Тут дуже жорсткий ритм роботи, причому практично всі паралельно працюють. І – ні, робота це не виправдання пропусків тощо. Проблеми … шерифа не хвилюють.
Далі, кожна оцінка – винятково індивідуальна. Питання “чому у мене зю, а у Васі зю плюс” – не дискутується в принципі; крім того, повідомляти оцінку одного студента іншим також не є допустимим. Оцінюється винятково індивідуальна робота, при цьому важливо мати чітко окреслені умови та критерії оцінювання робіт. І студенти дуже вмотивовані удосконалювати свої роботи, щоби мати вищу оцінку. Між іншим, вони за оцінки борються, так, і навіть (гіпотетично) можуть скаржитись на викладачів, якщо вважають що їхня власна оцінка не дуже обгрунтована, вони наприклад, щось змінили чи покращили, але це не було враховано тощо.
А, ще одна річ: політика поведінки в класі. Можна забороняти користування будь-якими електронними засобами (тільки зошит і ручка, навіть ноутбуками не можна), це прописується у силабусі. Я цього не робила, але знаю курси, де за користування телефоном ви будете виставлені з класу.
Усе це мій індивідуальний досвід, тому на супергенералізації – не претендує.
