Є люди, які цілеспрямовано йдуть до мети, поважають справедливість і чесність. Попри свою сором’язливість і стриманість, вони люблять все довкола, від них йде енергія доброти, а в серці палає вогонь кохання. Таким є засновник юриспруденції в Ужгородському університеті, нині завідувач кафедри цивільного права, професор Василь Георгійович Фазикош.
Медіацентру УжНУ, можна сказати, пощастило: вперше за 70-ліття цей інтелігентний чоловік погодився на відверте інтерв’ю, і то тільки на прохання колег. Ми сіли розмовляти у залі судових засідань у стінах юридичного факультету, тож ювіляр відразу поринув у спогади: «… Колись я саме так починав, сидів у такому кріслі… Після навчання у Харківському інституті працював суддею у Запорізькому районному суді, потім у Запорізькому обласному суді, тоді запропонували перевестися в Закарпатський обласний суд, а який закарпатець не хоче додому?!».
Родом Василь Георгійович із села Макарьова, що на Мукачівщині, із родини колгоспників. Каже, що не хотів іти по батьківських стопах. Вступив до Мукачівського кооперативного технікуму, бо вибір був між цим або сільськогосподарським технікумом. Юнак після восьмирічки ще не знав, ким хоче стати. Тепер, розуміючи це, каже: «Тоді не було Інтернету – важче було зрозуміти, ким хочеш бути».
Вже закінчуючи технікум, а далі працюючи за направленням в Архангельській області, мріяв стати юристом. «Свою справу зробили фільми, – усміхається при спогадах ювіляр. – Тоді, знаєте, модно було бути слідчим, у довгих плащах із піднятим коміром… А я захотів бути юристом».
Вольовий і цілеспрямований юнак всі три роки служби в армії готувався до вступних іспитів. «Зробив собі такі шпаргалки, щоб у кишеню влізли, законспектував усю історію. А коли з’являлася найменша нагода, виймав і вчився, повторював». Після армії з першого ж разу вступив до Харківського юридичного інституту імені Дзержинського – одного з трьох таких вишів на весь тодішній Союз.
Стриманий Василь Георгійович, нині заслужений юрист України, з посмішкою згадує ті часи. Про студентські роки розповідає з блиском в очах, але скупо. Був одним з наймолодших на курсі (мав 22 роки), а були й 30-річні, одружені, з дітьми, переважно хлопці – лиш кілька дівчат. «Не складно було навчатися. Треба було мати наполегливість, пам’ять, логіку, вміти аналізувати. В основі всього – марксизм-ленінізм, все мали знати з класиків, і досі деякі поняття відповідають тим ученням, але на це тепер не звертають уваги». Після ознайомчої практики на першому курсі зрозумів, що хоче бути суддею: «Поміж судом, прокуратурою та міліцією я обрав суддівську діяльність. Це найвідповідальніша робота: вирішуєш долю людей, ставиш підпис, відповідаєш. Завжди треба працювати над собою».
Старанний студент закінчив інститут із відзнакою. У студентській столиці, де було 22 виші, знайшов і дружину. «Ми жили в студентському містечку далеко від університету. Поруч був гуртожиток Інженерно-економічного інституту – туди ми на танці ходили. З Олею нас мій земляк познайомив. Я йому допомагав робити дипломну, а він познайомив мене з хорошою дівчиною із Вінниччини… Вже 45 років разом», – з радістю в очах розповідає Василь Георгійович.
Дружина – інженер-економіст металургійної промисловості – після закінчення інституту отримала направлення на «Запоріжсталь», у той край відрядили й Василя Георгійовича. «Тоді судді обиралися – і тепер так хочуть зробити. Були народні вибори – народного суддю вибирали на 5 років. Так мене обрали в районний народний суд. Тоді все простіше було, – поринає в спогади ювіляр, а за мить вже порівнює: – До речі, 2010 року у всіх програмах було, що суддів треба обирати. Тепер нема. В Америці, Канаді є виборні посади. Суди зараз завантажені, не дуже вже і хочуть бути суддями».
У перший рік Незалежності Василеві Георгійовичу запропонували очолити новостворену кафедру правознавства на економічному факультеті в Ужгородському університеті. Тепер не уявляє свого життя без університету. «По суті, я починав один – був уже кандидатом наук, бо ще в Запоріжжі захистився, викладав у медінституті право. Ми шукали викладачів. Запрошували місцевих, приїжджали з Києва…». Пройшли роки, факультет розрісся, став відомим на всю Україну і за кордоном.
«Золотий вік» юридичного так і не зміг виділити. Вважає, що всі розвиваються, ростуть. Пишається своїми випускниками. Пригадав, як вручали перші 18 дипломів у день прийняття Конституції України. «У нас було подвійне свято. Сильний був курс – звідти 3 доктори наук. Пишаюся багатьма своїми випускниками – народними депутатами, губернаторами, суддями в різних судах, прокурорами в Генеральній прокуратурі, в Адміністрації Президента… Хочу, щоб не втратився той рівень знань, який допомагає працювати».
– Ви були й суддею, й адвокатом – нині викладач, науковець. У якій іпостасі природно почуваєтеся?
– Коли був суддею, гармонійною для мене була та професія. Тепер мені комфортно бути викладачем. У судовій системі уже не працював би. У радянський час такого не коїлося і близько. Кажуть, що тоді була тоталітарна держава… Так, але суди керувалися тільки законами. Мені за час роботи в районному суді тільки раз телефонував районний начальник, і то не наказував, а просив дослухатися, але закон не дозволяв мені виконати його прохання – і я цього не зробив. Тепер бачите, що робиться в судах: для депутатів кордонів нема, а суддя не дуже може «рипатися». Страшно дивитися, що показують. Можливо, і судді винні, бо надто велика спокуса…
–Чи мають юристи право на помилку?
– Ні, не мають, особливо судді. Можуть підсудити, але це вже на совісті судді. Я на мирній кафедрі працюю – все життя із цивільним правом, а це наше повсякденне життя.
– Чому вирішили стати викладачем?
– Люблю дітей, молодь. Отримую задоволення, якщо хочуть вчитися, зацікавлені лекцією. Тоді я хочу викладати. Біда, коли студенту не йде, а батьки змушують. Розумію, що він ніколи не буде юристом працювати. Ми вручаємо випускникам буквар, а не диплом. Ми даємо фундамент – далі треба самостійно працювати. Робота юристів цікава. Хвалю студентам суддівську роботу, де треба думати, аналізувати, вирішувати. Хоч тепер довіра до суддів упала, але часто суддя не винен, бо понаприймають законів не думаючи, а суд зобов’язаний виконувати закон. От тепер обурюються, що відпустили з-під варти через внесення застави. Такий пункт є у законі, то суддя мусить його виконувати. Тому тут не суддя винен, а закон, який депутати прийняли. От де біда.
– Маєте вже великий викладацький досвід. Студенти змінюються?
– Студенти завжди однакові. Є хороші, які цілеспрямовано і за бажанням прийшли здобути освіту, є середняки, які завжди будуть існувати – мають бажання, але не мають здібностей. Таким викладач має допомогти, навчити. Вони, до речі, інколи стають навіть кращими фахівцями, ніж відмінники. А є такі, яких батьки змушують вчитися, але з цього нічого не буде – вони ніколи не будуть юристами.
– А можете порівняти радянську і болонську системи освіти?
– Вони різні. Тоді знали, що треба сидіти і вчитися у бібліотеці. Не було Інтернету. Тепер все в Інтернеті шукають – часто не те, що треба. Підручники зараз мало хто читає. Читають закон, а у нас така юриспруденція: зберуться два юристи – маємо три думки. Болонською системою не дуже задоволений. Можна навчитися тести розв’язувати, але в суді треба аналітично мислити, обґрунтовано написати промову, виступити. Треба мати певні навички, грамотно будувати аргументи. Для хороших студентів нормально й не складати іспити, але краще було б все-таки узагальнити собі той матеріал. Довчити завжди можна, але закони часто змінюються – то не фізика, де є формули, які століттями не змінюються.
– Ви все життя в юриспруденції. Обоє дітей пішли Вашими стопами. З усіх свої досягнень чим пишаєтеся найбільше?
– Тим, що ми зробили тут факультет. Оце основне і найголовніше. Життя моє в роботі, а віддушина – в сім’ї.
– Якби можна було прожити життя ще раз, хотілося б щось виправити?
– У цілому залишив би так само. Звичайно, помилки були. Якби їх виправив, не знаю, чи доля б інакше не повернулася. Я знайшов себе у житті, сім’ї, родині…
– А в чому сенс життя?
– (Задумався. – Авт.) Проживеш, але не знаєш, у чому сенс… Треба знайти себе, мати задоволення і від роботи, колективу, і від сім’ї, дому. Бути завжди в доброму гуморі. Негативи погано впливають на життя. Знаєте, щастя – коли все добре, задумав – зробив.
– На Вашу думку, які головні цінності в житті людини?
– Чесність, добропорядність, повага і любов. Як без неї?! Любов до всього: до дітей, до природи, до життя.
– А кохання? Кохаєте досі?..
– Кохаю. Не міняв жінку. 🙂 Знаєте, багато розлучень побачив, всяке буває. Не буває такої сім’ї, щоб усе було гладко. Треба знаходити компроміс, точки дотику, щоб всім було добре. Треба мудрість мати.
– Чого не терпите у людях?
– Брехні, заздрості, жадібності. Є такі натури серед людей, які люблять ставити палиці в колеса.
– Попри зайнятість, як класичний інтелігент встигаєте цікавитись культурою?
– Стежу за культурою. Люблю живопис. Колись сам малював, стінгазети робив… Внучка моя малює – вже картину мені до ювілею намалювала 🙂
– Яка книжка біля ліжка завжди?
– Поруч завжди жінка, дружина 🙂 А бібліотека вдома є, але останнім часом ніколи читати. Інтернет перемагає – там все є.
– Вірите в Бога?
– Вірю в Бога, але я вихований в радянський атеїстичний час, тому до церкви не ходжу. Батьки ходили в церкву, виховували нас, як усіх закарпатців. Гадаю, головне – віра в Бога…
– Ви розповідаєте тільки про роботу, а як відпочиваєте? Можливо, займаєтесь спортом?
– Викладацька робота дозволяє відпочивати влітку. Люблю море, але воно набридає. Люблю закарпатські санаторії, гори, гриби збирати… Гори є гори, тому й повернувся на Закарпаття. А спортом захоплювався в молоді роки, легкою атлетикою, і досі деякі вправи роблю.
– Василю Георгійовичу, Ви цілеспрямована людина, яка впевнено йде до мети. Яким себе бачите через 10 років?
– (Усміхається. – Авт.) Пенсіонером. Буду доглядати свій сад, в якому є все – яблуні, груші, черешні, вишні, малина, смородина, полуниці…
– А що побажаєте собі на ювілей?
– Здоров’я (задумливо усміхається)…
І ми того ж бажаємо ювіляру, а ще – щастя і любові.
Іванка Когутич, Медіацентр УжНУ
