Одна з найбільш очікуваних подій цієї весни – виступ команди УжНУ у фіналі Чемпіонату світу з алгоритмічного програмування, який відбудеться вже цього місяця у США. Вихід ужгородської команди до завершальної частини такого престижного змагання цілком закономірний, адже в нашому університеті сформована школа програмістів, які вже не один рік гідно представляють виш на міжнародному рівні.
Тож ми вирішили поспілкуватися з цими студентами – вихованцями вже легендарного вчителя Валентина Мельника та завідувача кафедри інформаційних управляючих систем і технологій УжНУ Олександра Міци.
І перша наша розмова – з капітаном команди-фіналістки Сергієм Нагіним. Закінчивши бакалаврат Київського національного університету ім. Т.Шевченка, Сергій вступив до магістратури факультету інформаційних технологій УжНУ. Нині він не лише готується до змагань, а й проходить (уже втретє) стажування в Microsoft у Канаді. Ми спілкувалися з Сергієм ще перед відʼїздом до Америки.
НА МІЖНАРОДНИХ ШКІЛЬНИХ ОЛІМПІАДАХ ЗДОБУВ ДВІ МЕДАЛІ, НА СТУДЕНТСЬКИХ – ЧОТИРИ
- Пане Сергію, насамперед вітаю з черговою перемогою. Вихід до фіналу такого престижного чемпіонату – Ваше не перше, однак вагоме досягнення…
– Певною мірою так. Це я впʼяте (уже востаннє) брав участь у півфіналі, тому потрапив до фіналу в перший і останній раз. Досі у півфіналах світового чемпіонату я мав чотири медалі.
- Для таких результатів треба було багато працювати. З якого віку займаєтеся програмуванням?
– Із сьомого класу. Найбільше готувався, коли навчався в Олександрійському ліцеї на Кіровоградщині, – з моїм учителем Валентином Івановичем Мельником. Потім так вийшло, що Валентин Іванович переїхав до Кременчука, а я того ж року вступив до Київського університету. Часу на підготовку стало менше, бо поїхав із дому, почали більше хвилювати інші питання. Перед півфіналом мене готував також Олександр Володимирович Міца.
- Високі результати Ви мали ще на шкільних олімпіадах. Як готувалися тоді?
– На міжнародних шкільних олімпіадах у мене були дві медалі – срібна і золота. 2011 року, у десятому класі, здобув срібло в Таїланді, 2012-го, одинадцятикласником, – золото в Італії.
Щоб здобути те золото, треба було пʼять років готуватися. Підготовка досить жорстка. Але подобалося, звичайно. Ми займалися спочатку небагато часу: на уроках, коли можна було, та кілька годин після занять. А потім чим більше вдавалося, тим більше часу відводили. Займалися у вихідні – і в ліцеї, і вдома. Потім виходило так, що більше часу можна було й на уроках проводити, тому що директорка виявилася лояльна до цього: щороку приносили результати на міжнародних олімпіадах, тож дозволяла нам готуватися під час інших занять, робила вільне відвідування…
- Ви вчилися в спеціалізованій школі?
– Так, в ліцеї інформаційних технологій. Як уже казав, там практикували вільне відвідування, тому ми могли багато часу вділяти програмуванню. Наша школа до переїзду Валентина Івановича була найбільш результативна в Україні – уся команда Кіровоградської області з інформатики складалася з учнів нашого ліцею, і в нас була найбільша команда в Україні, тому що два роки поспіль посідали перше місце на всеукраїнській олімпіаді. У 2012 році вийшло так, що три учасники з чотирьох на міжнародній олімпіаді з інформатики виявилися учнями нашого ліцею. А коли Валентин Іванович перейшов на роботу до Кременчука, хлопці теж туди переїхали.
У МАЙКРОСОФТІ ПРАЦЮВАВ НАД БРАУЗЕРОМ EDGE, У FACEBOOK – НАД ФУНКЦІЄЮ, ЩО ВИЗНАЧАЄ ЕФЕКТИВНІСТЬ РЕКЛАМИ
- Як досягнення на шкільних олімпіадах уплинули на Ваше дальше життя?
– Вплинули не тільки олімпіади. Я мав добрі показники на різних інтернет-ресурсах, наприклад, на codeforces.com. Коли вчився в десятому класі, рекрутер Google запропонував мені пройти співбесіду. Ну, я відписав, що малий іще, – не дуже міг поїхати в Америку. Але олімпіади дали знайомства з людьми, які надіслали мої резюме в потрібні компанії. Процес улаштування у великі корпорації настільки жорсткий, стільки туди кандидатів, що людям, які не мають рекомендацій, доводиться деколи слати листи до двадцяти разів, щоб нарешті побачили, щоби просто розглянули резюме…
- Які компанії маєте на увазі?
– Facebook, Google, Microsoft, Amazon, Apple, що завгодно, будь-яка з великих світових компаній. У Фейсбуку, наскільки знаю, на одного рекрутера щодня приходить по чотириста листів з аплікаціями. Людина фізично не спроможна усі правильно розглянути. Тому насамперед там зважають на тих, кого рекомендують. Я через друга подавав рекомендації у Фейсбук і Майкрософт. В обох компаніях стажувався: у Майкрософті – влітку 2014 і 2015 років, у Фейсбуку – взимку 2015-го. Стажування – це вже фактично короткочасна робота, виконуєш повноцінні завдання, але ще йде випробування людини корпорацією і корпорації людиною.
- А чим саме займалися під час стажувань?
– Деталей проектів конкретизувати не можу. У Майкрософті, скажімо, я обидва стажування працював над браузером Edge (під час першого стажування це був іще Internet Explorer) – імплементував певний функціонал, працював із графікою…
- Тобто Ви маєте стосунок до розробки Edge, який з’явився у Windows 10?
– Так. Коли заходжу на якийсь сайт, то бачу, що отой «пунктик» чи отой я зробив ☺.
У Фейсбуку працював на проекті, що займається вимірюванням якості реклами. Це була така VIP-функція для рекламодавців, бюджет яких перевищував 50 тисяч доларів. Функція дозволяла оцінити, наскільки ефективна реклама. Звичайно ж, це дуже корисно. Враховуючи те, яка тут конкуренція, скільки всіляких компаній борються за те, щоб у них розміщували рекламу, Фейсбук може мати переваги для рекламодавців, аби вони розуміли, що це їм потрібно. Я не знаю, як там тепер ця функція працює, відтоді багато змінилося. Минуло вже майже два роки, вони дуже розвинули цей напрям. Також було багато людей, які не розробляли, а виконували дослідження в цій зоні.
- У Фейсбуку, де Ви стажувалися, є якийсь дослідницький центр? Чи це не так формалізовано, як в університетах?
– Та в будь-якій компанії проводять дослідження. Для цього не треба мати центр, може бути кілька людей, які будуть більш глибоко вивчати питання, знаходити способи його розв’язання. Загалом це вирішується командою. Хтось може спонтанну ідею подати… Якщо формалізувати, то може зменшитися ефективність. Зобовʼязувати людину досліджувати конкретну річ протягом усього часу – це ж їй гроші платити, причому немаленькі. І якщо людина буде займатися одним питанням, це може бути не дуже ефективно. Людина може частково одне робити, частково інше.
- Фактично Ви стажувалися під час того, як навчалися в Київському університеті?
– У мене якраз канікули були. Умовно трохи перетиналося з навчанням, я писав заяви на вільне відвідування пар, адміністрація сприяла. Я складав достроково сесію, тому ніяких претензій не було.
На стажуваннях була повноцінна робота, фултаймова, – умовно 8 годин на день. Чому умовно? Бо IT – це така сфера, де немає фіксованого робочого графіку, можна прийти о 12-й і піти о 12-й, можна прийти о 5-й, піти о 3-й.
На Фейсбуку я проводив дуже багато часу в офісі. Не те щоб увесь час працював… У фейсбуківському офісі дуже багато всього. Там є цілі кімнати для відпочинку: десь величезне приміщення з настільними іграми; десь музична кімната, де можна прийти й пограти на піаніно, гітарі, барабанах, та на чому завгодно; десь це кімната, де можна прийти і просто поспати; десь більярди стоять… Ну і в Фейсбуку безплатна їжа ☺, а в Майкрософті, скажімо, цього нема, на жаль. Тож був певний стимул прийти зранку й піти увечері, бо хотілося потрапити на сніданок і на вечерю. Адже їжа там не надто дешева, тож відкидати цей витратний чинник не варто.
По суті, в офісі Фейсбуку можна бути цілий день. І працювати, й проводити дозвілля, спортом займатися, – усе в одному комплексі. Плюс багато народу, приємно познайомитися, поспілкуватися.
- Там, очевидно, з усього світу люди?
– Так, звичайно, коли ми тільки приїхали, познайомилися, у нас в одній кімнаті були хлопці з України, Південної Африки, Бразилії, Аргентини, Перу, Німеччини. Ясно, це цікаво, адже різна культура, різні історії, ставлення до речей, загалом розуміння речей. Звичайно, більше часу проводиться саме зі своїми, але цікаво спілкуватися й з іншими.
- А з України багато було стажерів?
– Разом нас було троє осіб, і ми проводили спільно багато часу. Більше не пустили, тому що це був останній рік, коли українцям дозволяли взимку їздити. Наші їздять переважно влітку: на стажування беруть під час канікул. Виходить, що взимку канікули у південних країнах.
«ГОЛОВНИЙ МОМЕНТ, ЯКОГО НЕ ВИСТАЧАЄ В УКРАЇНСЬКІЙ ОСВІТІ, – ТОНКО КОМБІНУВАТИ ТЕОРІЮ З ПРАКТИКОЮ»
- Маєте вже всілякий досвід – робота у великих компаніях, навчання в різних закладах… Яке для Вас значення має університет поряд зі стажуванням у Фейсбуку й Майкрософті, школою Валентина Мельника?
– Цікаве запитання… Найкраще – не переставати здобувати знання. А кожна з цих складових – фактор, який сприяє цьому. В університеті можна здобути знання. Але відверто – велика їх частина просто не потрібна. Якщо згадати предмети, які в мене були впродовж років, то деякі з них цікаві, певною мірою десь потрібні. Але іноді є зовсім абстрактні речі, є вузька-вузька спеціалізація, яку треба знати хіба що для того, аби потім когось іще навчити.
Я не знаю жодної людини, яка би сказала: «Мені це допомогло». Хоч у чомусь, хоч колись, хоч десь. Разом з тим іноді може здаватися, що предмети не потрібні, але насправді вони важливі. Як база для іншого. Наприклад, математичний аналіз: він не має десь особливо поширеного застосування. Але в ньому є основна логіка математики, він базовий для деяких інших предметів. Ну і, як мінімум, корисний для того, щоб навчитися мислити.
Деякі предмети, як на мене, викладалися не зовсім правильно, але загалом їх корисно пройти. Головне – якщо починаєте якийсь предмет вивчати, то бажано доучувати самостійно, бо університетська програма не перекриває всього: викладачі мають вичитати і непотрібну частину дисципліни, і рутинну частину, яку людина може сама в процесі розібрати.
Головний момент, якого не вистачає в українській освіті, – тонко комбінувати теорію з практикою. У Канаді знайомий, який колись переїхав з України, розповідав мені, що в університеті він перший рік учився, другий рік навчання й практика були у співвідношенні, здається, 8 до 2 або 7 до 3, наступного року це було 50 на 50, потім навпаки: 30 процентів навчання, 70 – стажування.
- Ідеться про стажування в тих компаніях, де людина потім працюватиме?
– Так. Уже в повноцінному середовищі, конкретному і сучасному. Єдиний, хто реально зможе встигати за сучасними трендами, потребами, – це великі компанії. Оптимальна річ – іти саме до них і здобувати знання там. Компанії дають інформацію і досвід з багатьох сфер, не лише навички з програмування, а й непрограмістські скіли: мовна практика, уміння вивчати й опановувати швидко технології, розуміння, чому щось краще, а щось гірше, менеджмент, управління, – бо людина, яка потрапляє в це середовище, розуміє, як відбуваються менеджмент-процеси, як вимірюється ефективність працівників і так далі. Це дуже важливо. Якщо людина добре спілкується, то набуде знань і з маркетингу. Тому що бачитиме, як там працюють, умовно кажучи, не програмісти (sale, маркетинг). Тобто виходить, що спеціаліст буде різнобічно підготовлений. Можна навіть вивчити певні моменти з історії, культури, бо коли людина їде стажуватися в інше місце, є досить часу, щоби подорожувати…
- Останнім часом ведуться дискусії (наприклад, на dou.ua, ain.ua), чи обовʼязкова для IT-фахівця вища спеціальна освіта. Із того, що Ви є студентом, закінчили бакалаврат і вчитеся в магістратурі, ваше ставлення до освіти зрозуміле. Але як загалом дивитеся на IT-освіту в Україні?
– Якщо говорити про формальності, то освіта, як мінімум, потрібна, щоб отримати візу. Людина повинна або закінчити університет – чотири роки бакалаврату, або у неї має бути досвід роботи в еквіваленті один до трьох, тобто дванадцять років. Щоб улаштуватися працювати в Україні, треба опанувати технології, які потрібні на позицію. Фактично для цього не обов’язково мати університетський диплом. Перевагу мають хлопці, які вчаться на першому курсі, починають з якоїсь технології або невеликого сету, влаштовуються, найімовірніше, джунами, упродовж півроку-року дістають статус middle, а до закінчення університету стають сеньйорами. Тут потрібні конкретні скіли для розробки переважно аутсорс-продуктів.
В Америці теж диплом не обов’язково потрібен. Наприклад, під час стажування у Фейсбуку я знав 17-річного хлопця – неповнолітній, навіть школи ще не закінчив. Але він був знайомий із Цукербергом, його Марк особисто найняв, і ніхто не питав, чи є в нього диплом, просто взяли на роботу, і він робив реально дуже круті речі.
Я не знаю жодної людини, яка б здобула багато знань, досвіду, просто дотримуючись якоїсь покрокової інструкції. Спеціаліст готується дуже багато самостійно. Тепер розвелося чимало всяких курсів, які кажуть: «Стань програмістом за три тижні», або ще щось. Насправді це просто може допомогти вивчити ази. Не знаю, чи є в таких курсів хоча б 3% успішних випускників, я не був би впевненим у цьому.
ПРО ТРЕНДИ В IT
- А чи займалися Ви якимись стартапами?
– Так, я розробляв і стартапи, зокрема два починання були 2016 року. Технічну частину робив сам, але команда, яка мала докластися після розробки, просто не хотіла або не могла цього виконати, тому в мене пропадала мотивація.
За свою ідею, може, можна буде взятися. Але треба буде заздалегідь порахувати, хто потрібен у команді, бо колектив однодумців має величезне значення для стартапу. Останнім часом більше цікавлюся прикладними речами. Коли мав 16–17 років, я думав, що прикольно буде зробити якийсь свій сайт, розвивати його. Тепер більш серйозно до цього ставлюся, цікавлюся, що прикладне потрібне, цікаве і перспективне.
Ідей хороших може бути багато – реалізувати їх непросто. Є ще одна річ щодо стартапів в Україні (за відчуттями після того, що робилося): у нас якщо виконувати щось для певних компаній, то можна зіткнутися з тим, що люди не готові до швидких рішень. І ще одна велика проблема: страшенна скупість, у нас не люблять розлучатися з грошима, будуть шукати всякий привід, щоб не платити. Треба великі історії розказувати, аби пояснити детально, що маєш на увазі.
- Які є нині тренди в ІТ і як бачите цю сферу завтра?
– В Україні тепер головний тренд – аутсорс. У нас хороших проду́ктових компаній мало, хоч вони, звичайно, є. Може, ще якісь ентузіасти зʼявляться, які щось зроблять таке, що буде в тренді. Дуже перспективні сфери – це machine learning і augmented reality (машинне навчання і доповнена реальність. – Авт.). Видно, як компанії їдуть в Америку зі своїми проектами в цій зоні. Ще тепер просувають віртуальну реальність, але вона менш популярна, вона має менше сфер застосування, ніж доповнена реальність.
Нові технології з’являються в інших сферах, на їх основі робляться стартапи. Переважно вони переїжджають тепер у Кремнієву долину. Можна просто подивитися, у якій сфері велика кількість компаній в Y Combinator (найбільший американський акселератор у Кремнієвій долині. – Авт.), і на основі цього говорити про тренди.
- Як на такий молодий вік (21 рік) – Ви досить багато досягли. А ким себе бачите років через 5–10? Де себе уявляєте?
– [Сміється] Через 5–10 років? У своїй компанії.
- Тобто не в якійсь глобальній – Google, Microsoft…
– Там я надовго затриматися не хотів би. У великій компанії можна здобути добрий досвід, хороші знання, знайомства, певну фінансову базу. Адже для того, щоб успішно зробити щось своє, треба мати бекґраунд.
ОСВІТА В УЖГОРОДІ ЧИ КИЄВІ – НЕ СУТТЄВО: ВСЕ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД ПРОФЕСІОНАЛІЗМУ КОНКРЕТНИХ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ВИКЛАДАЮТЬ, – В УЖНУ ВОНИ Є
- Знаєте, що ще мені цікаво: чому після бакалаврату Київського університету Ви вступили до Ужгорода на факультет інформаційних технологій?
– Так вийшло, що на перший курс я пішов до Києва, хоча розглядав можливість уже тоді прийти в Ужгород. Ми з Олександром Володимировичем Міцою спільно вирішили, щоб я перейшов до Ужгородського університету. Тут вчиться досить багато знайомих. Було багато факторів, які вплинули на те, аби я прийшов сюди. Одним реченням не зможу відповісти, чому саме так вийшло.
- І які враження від Ужгородського університету?
– Тут усе гаразд. Я б не сказав, що дуже сильно щось відрізняється від Київського. Усе залежить конкретно від людини, яка викладає. У Київському університеті було по-всякому. Деякі й такі викладачі приходили, що було взагалі незрозуміло, куди ми потрапили. Та всюди по-різному.
В Ужгороді більш організована підготовка до олімпіад, ніж у Києві. Там хлопці переважно збираються групами й готуються в гуртожитках, а тут створюються всі умови для того, щоби були результати на більш високому рівні. Для студентів це важливо: обстановка має велике значення.
Олександр Володимирович сформував навчальний IT-осередок: готуються школярі, студенти. Якщо давати можливість рости, здобувати знання, то є люди, які готові їх брати, готові розвиватися, – що в Олександрії, що в Кременчуку, що в Ужгороді.
- Що ж, бажаю Вам успішної підготовки до фіналу, і ще раз стати чемпіоном світу – привезти золоті медалі!
– Дякую! Це важко, але можливо.
Розмовляв Василь Шаркань
Медіацентр УжНУ
