У Перечинській ОТГ на Закарпатті мама школярки організовує для вчителів поїздки в школи Австрії та Німеччини, аби вчителі бачили, що і як треба змінювати в освіті вдома, пише Тетяна Когутич на Укрінформі.
Поки Нова українська школа впевнено торує шлях змін у сфері вітчизняної освіти, діти, а головне, мами дітей, які не потрапили під систему нової школи, ставлять собі запитання: а що в інших класах? Чому там зміни не такі наочні? І якщо державна реформа їх торкається тільки в теорії, беруться міняти усе самі.
Так, мама другокласниці Арини, що навчається в одній зі шкіл Перечинської ОТГ, Аліса Смирна, організувала вчителям громади поїздку до Австрії та Німеччини. Українські вчителі з провінції мали змогу побачити такі ж школи в такій же провінції, щоправда, з країн ЄС. Метою було показати, як можна працювати інакше — і впроваджувати ці зміни у себе. Поїздка спрацювала, і деякі сільські школи по поверненні вчителів вирішили питання змінного взуття для учнів та тепер думають, як реорганізувати простір у коридорах та класах.
У громаді хочуть мати якісну освіту
– У нас в системі освіти почалися вагомі зміни, їх відчутно не тільки на папері, зрушення є, ми йдемо в правильному напрямку. Але більшість учителів ніколи не бачили, як ця система освіти, що вони намагаються впровадити, насправді виглядає та працює. Ті тренери, які проводять перепідготовку педагогів, не можуть цього передати, бо часто вони також усього цього не бачили. Тому у нас з’явилася ідея відвезти групу вчителів з нашої громади до Австрії, – розповідає Аліса Смирна. – Поїздку організували завдяки моїм зв’язкам з друзями-австрійцями (ми ночували у сім’ях, нам готували безкоштовні обіди та вечері), показали, як і чим живе початкова школа в пересічному селі в Австрії – Кроншторф, а також вальдорфська школа в Дармштадті. Частково допомогли з організацією поїздки у відділі освіти Перечинської ОТГ, вони згодні вкладати кошти в такі поїздки, адже прагнуть розвивати свої школи. У якості учасників групи ми возили учителів початкової ланки сільських шкіл сіл Ворочево, Зарічево та Сімерки, які входять до Перечинської ОТГ, та спеціалістів відділу освіти.
– Мене вразило, – акцентує Аліса, – що сільські вчителі, не нарікаючи, як це буває зазвичай (мовляв, а, зрозуміло з австрійцями та німцями — у них усе є, а ми тут — бідні, без підтримки, нам важко і т.д.), а навпаки — записували, фотографували і постійно казали: “Це ж так просто! Я у себе теж таке зроблю!”.
Читайте також: КЕРІВНИКАМ УСІХ ЗАКАРПАТСЬКИХ ШКІЛ ПОКАЗАЛИ, ЯК ПРАЦЮВАТИ У “НОВІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ШКОЛІ” (ФОТОРЕПОРТАЖ)
– А загалом, почалося усе з того, пригадує Аліса, – що восени минулого року я віддала доньку на місяць в австрійську школу — ми з нею практикуємо німецьку, але вона, слухаючи мене, майже завжди відповідає українською, тому була мета занурити Арину в середовище, – розповідає Аліса. – Я домовилася про те, аби її взяли в австрійську школу, директор, моя добра знайома, радо пішла на експеримент. Я побоювалася, щоб донька не злякалася, але вона тільки переступивши поріг тієї школи, сказала: “Мамо, я хочу тут залишитися!”.
Ця школа знаходиться в маленькому селі Кроншторф у Верхній Австрії.
Наші школи, каже Аліса, за кількістю населення — такі самі, тільки умови комфорту різняться. Узагалі, вважає жінка, сільські школи — це ідеальне місце для дитини, якщо там правильно організований процес: менше стресу, ніж у місті, навколо природа — натомість у місті — це переповнені класи, перенаселене місто…
– Словом, після нашого приватного досвіду школа нам настільки сподобалася, що я подумала: мушу привезти сюди наших вчителів. Тому що я б хотіла, аби мою дитину в Україні вчили так само, – каже Аліса Смирна.
Просто бери — і роби!
І це “так само” у нас доволі просто зробити, насправді. Адже все одно виділяються кошти на ремонти, все одно працюють батьківські комітети — чому ці кошти не скерувати у потрібному напрямку? Наприклад, ремонти: ми ж купуємо фарбу, чи — добре — її купують відділи освіти для шкіл. Чому нею треба фарбувати стіни цим панельним радянським способом? Чому не можна на стінах намалювати звірів, на підлозі — лабіринти — тобто, зробити так, аби простір був затишним, комфортним, цікавим для дітей? – каже Аліса. – У нас школи зроблені з комфортом для дорослих, а не для дітей. В Австрії, на що звернули увагу наші вчителі насамперед, школа — це простір дитини. Там усюди й все — на рівні дитини: дзеркала у вбиральнях та дошки в класах — дорослому по пояс. Це такі дрібниці — але це так логічно! І ми можемо зробити це вже і без особливих ресурсних затрат.
Так само, як і перейти на змінне взуття. Уявіть, у наших школах діти взимку весь день у чоботах! Їм комфортно? Думаю, ні. Чому не можна поприбивати гвіздки і повісити на них чобітки, а дітей перевзути у зручне взуття для приміщення? Це ж елементарно! До речі, вчителі у Ворочеві та Сімерках після приїзду одразу це зробили: діти у класах, якими вони опікуються, ходять відтепер у змінному взутті.
– А ось коридори, — розповідає далі Аліса, – це ж простір для дітей, для ігор, для відпочинку від уроків, для зміни ситуації. У нас в школах висить гімн, портрет Шевченка, Президента, ще там щось… Навіщо? Ми бачили, що Австрії коридори використовують як простір для дитячого відпочинку. Там є ручний футбол та хокей, на підвіконнях діти сидять і спілкуються, на стінах — картини, на долівці — лабіринти, фоном звучить тиха приємна музика. Це ж так просто зробити й у нас!
На Закарпатті лісів найбільше в країні — де ще, як не тут облаштовувати “лісові школи”?
Вразили українських вчителів також так звані “лісові школи” в Австрії та Німеччині — де ще їх впроваджувати, як не на Закарпатті, де лісів — найбільше в країні?
– Лісова педагогіка — це один з напрямків гурткової роботи. Нею займаються педагоги, які приходять у школи та пропонують свої послуги — вони платні. А потім двічі на тиждень батьки привозять дітей до лісу, залишають на вчителя на три години. Заняття проходять у довільній формі, основний сенс — дати дитині зрозуміти, що ліс — це жива система, яка функціонує за своїми законами та правилами, і що людина в цій системі може вижити, маючи певні навички. Це все робиться для того, щоб дитина розуміла: ліс — не тільки місце для сімейного барбекю. Відтак, діти разом з учителем пробують листя на смак, вчаться, чому дерево плаче, жують смолу, шукають гриби — варять з них суп та смажать на вогні, збирають ягоди — варять компот…
– Що вразило особисто мене, те, що там були різні діти — від 6-ти до 13 років. Кожен в рюкзаку мав ніж, пилку, сокиру, кресало, складну лопату, такий собі, словом, набір для виживання. Ви б дали 7-річній дитині ніж чи сокиру? Коли я запитала у вчителя, чи не боїться він, що вони собі щось заподіють тими інструментами, то він на мене глянув дуже підозріло і запитав у відповідь: “А чому вони мають поранитися?”.
Це — один з постулатів, якого дотримуються у лісових школах: дитині не потрібна гіперопіка, вона повинна реально оцінювати свої можливості й небезпеки, і вміти поводитися у таких ситуаціях.
Коли діти приходять на урок, вони просто розбрідаються по лісу, і займаються (у довільних групах чи поодинці) чим хочуть: один копає траншею, другі двоє пиляють колоду, третій в’яже мотузку у вузли, четвертий допомагає вчителю смажити картоплю…
Вразило, як учитель починає урок: нема такого як у нас : “Дітки, увага!”. Ні, він просто починає тихо говорити, і за п’ять хвилин вони всі вже коло нього, сидять, слухають.
– У нас такі школи можна також робити запросто — маючи такий ресурс, як ліс і в такій кількості. Знаю, що на Закарпатті діють шкільні лісництва, особливо добре мережа розвинена в Тячівському районі. Тож, треба долучати до цього більше дітей. Це однозначно піде їм на користь!
Особливості особливих дітей
Під час поїздки учителі мали також змогу побачити, як працюють у класах з особливими дітьми.
– В одному із початкових класів школи в Кроншторфі ми спостерігали, як працюють з дитиною із синдромом Дауна. Асистентка за ним просто постійно спостерігає, всі граються, воно, мале, собі прийшло в бібліотеку, витягнуло книжку і собі сидить, дивиться… У четвертому класі також була дитина з психічним розладом. Вчителька дала завдання — написати з дошки, намалювати малюнок. Хлопчик протестував, не хотів цього робити. Асистентка підійшла до нього, спокійно поклала руку між лопатками і почала водити круги — спочатку маленькі, потім з більшим і більшим радіусом. Він за кілька хвилин схилив голову на руки, заспокоївся і вже слухав учителя і виконував завдання. Вразило, наскільки асистентка знає, як їй треба поводитися в конкретній ситуації з особливими дітьми, – каже Аліса.
Вірус позитивних змін
Аліса Смирна вважає, що для того, аби почати змінювати систему освіти в країні — до реформи повинні долучатися також і батьки.
– А вони зараз досить інертні, у мене таке враження, що їм аби віддати дитину кудись, де вона буде під наглядом. А це ж час — найдорожчий ресурс, що є у наших дітей, нащо витрачати його дарма? – каже жінка. – Тому я постійно намагаюся влаштувати якісь поїздки для дітей, треба пізнавати світ, ми ходимо в походи, ми кличемо до себе на зустріч письменників — домоглися уваги Олександра Гавроша, який прочитав нам свої “Закохані казки” та “Різдвяного песика” нещодавно.
Зараз нема неможливого: за вашого бажання можна влаштувати дитині зустріч навіть із президентом! Є інтернет, світ відкритий для вас, а ви — для світу. У Німеччині нам на прикладі одного садочка розповіли, як це можливо: там великий авторитет має єпископ, вони ж католики, і ось діти написали листа єпископу і запросили його на свій випускний у дитсадок. Він приїхати не зміг, але відповів їм особисто — цей лист зберігається в садку як реліквія, – розповідає Аліса Смирна.
Жінка каже, що їй подобається, як перелаштовуються сільські школи після побаченого в Австрії та Німеччині.
– У Ворочеві вже почали робити “веселі перерви” – коли з дітьми граються, вони мають різні активності. Учні стали виходити в будь-яку погоду на вулицю, навіть спробували переоблаштувати коридор: зробили на старій парті шахову дошку і поставили в коридорі. І ще мені подобається, що у відділі освіти пообіцяли стимулювати тих вчителів, що впроваджують зміни в освіті. Це добре. Це додатковий мотиватор, я вважаю. Тому що вчитель — король у своєму класі, він має мандат вводити зміни, і якщо пропозиція якісна, батьки його завжди підтримають, адже хочуть, аби дитині було добре. І я готова далі організовувати такі поїздки, бо зацікавлена, щоб моя дитина отримувала якісну шкільну освіту тут, в Україні. І навіть якщо один вчитель зміниться, він інфікує вірусом розвитку колег, процес запуститься. Навіть якщо від цього, зрештою, виграє не моя дитина — це як у легенді про дівчинку, старого та морські зірки. Їх викинуло хвилею на берег, а дівчинка йдучи узбережжям, кидала їх знову у море, старий дорікнув їй, мовляв, марну справу робиш, дивися, скільки їх, усіх не врятуєш. “Усіх — ні, але для ось цієї зірки, яку я тримаю в руках, моя робота дуже важлива,” – сказала дівчинка і продовжила повертати зірки у море.
“У цій громаді дійсно розуміють, що освіта — це запорука успіху”
Павло Рябоконь, радник з муніципальних послуг Закарпатського Центру розвитку місцевого самоврядування, що створений за підтримки Програми «U-LEAD з Європою» та Мінрегіону, коментуючи розвиток системи освіти в Перечинській ОТГ, ставить їхній довід у приклад іншим громадам.
– Це цікавий приклад для інших. В громаді є розуміння: освіта — це те, у що варто вкладати ресурси, що варто розвивати, бо це потім дає відчутний результат в усіх інших сферах. Саме тому в Перечинській ОТГ почали ще минулого року у травні працювати над стратегією розвитку освіти, до травня цього року її повинні завершити. В ході роботи було проведено чимало зустрічей та семінарів, що примітно — на ці зустрічі з нами від ЦРМС та іншими експертами завжди приходять освітяни з Перечинської ОТГ, їм цікаво, вони хочуть навчитися, вони прагнуть розвиватися. У стратегії розвитку освіти Перечинської ОТГ прописали, що хочуть розвивати не тільки інфраструктуру, а й працювати над інституційним розвитком вчителів, менеджерів освіти, також розвивати у дітях високі життєві цінності (етика, естетика, бажання допомагати, національно-патріотичне виховання, повага до релігії).
– Схожі поїздки — дуже потрібна річ, – каже Павло Рябоконь, – і я б радив іншим громадам також долучатися, шукати зв’язки і вивозити своїх освітян для переймання досвіду. Бо одна справа читати методички, слухати лекції, а інша – бачити це на власні очі, знати зсередини, як воно працює.
У Перечинській ОТГ прагнуть мати тяглість від дошкільної освіти до власне навчання у школі. Відтак, минулого року завсадочками із Сімерків та Зарічова їздили у Німеччину переймати досвід виховання дітей у дитсадках. Нещодавно там побували вчителі початкової ланки. У цій громаді є розуміння того, що освіта — запорука сталого розвитку в громаді. В інших ОТГ багато чого досі робиться з-під палиці, учителів спонукають їздити на семінари, розвиватися. Це повинно бути апріорі. Тоді зміни в освіті будуть справді відчутними, – каже Павло Рябоконь.
Програма “U-LEAD з Європою” фінансується спільно з Європейським Союзом та його країнами-членами Данією, Естонією, Німеччиною, Польщею та Швецією й підтримує реформу децентралізації та її секторальні напрямки.
Тетяна Когутич, Ужгород.
Фото з архіву Аліси Смирної
){kind=link}