Як у Колочаві відтворили уроки трьох епох у школах п’яти країн (фото)

Школа у закарпатській Колочаві встигла побувати у п’яти країнах, а в шостій стала музеєм.

Колочава – село 10 музеїв та 20 пам’ятників, тож і не сподівайтеся, що естетичне задоволення від перебування у цьому дійсно чарівному закарпатському селі ви встигнете отримати за один день, як і не встигнете занудьгувати.

За свою історію Колочава побувала у багатьох країнах. Школа у Колочаві встигла побувати у п’яти, а в шостій стала музеєм.

Ви помиляєтесь, якщо думаєте, що в шкільному музеї нудно. Нічого подібного! У колочавському – цікаво і весело. За кілька годин тут можна не тільки роздивитися експонати, але й стати учасником подій: сільські ентузіасти наживо відтворять для вас уроки трьох епох з учителями, учнями, домашніми завданнями, відповідями й оцінками. Театралізоване дійство – “родзинка” шкільного музею.

Для Закарпаття історія шкіл спільна, більшість із них такими етапами і розвивалися: церковні, потім державні угорські, потім – чеські та радянські. Музеї в Колочаві детально демонструють ці етапи.

Найдавніша школа-музей – “Церковна школа”. У ті часи для невеликої кількості школярів були два варіанти облаштування школи – літній та зимовий. У спекотну погоду з дітьми займалися на вулиці. Уроки проходили в саду, де були поставлені лавочки і довгі столи. Коли холодно, займалися в хаті.

Зазвичай церковний прихід знімав кімнату у когось з місцевих. У Колочаві є хата самотньої бабусі, яка колись служила місцевим дітлахам за школу. Для батьків це було зручно: господиня могла приготувати дітям обід. Мами часто передавали школярами продукти, особливо ті, хто жив далеко від школи.

У музеї “Чеська школа” відтворено умови навчання дітей за чеського періоду історії Колочави.

На початку травня 1919 року вся територія Закарпаття була окупована буржуазною Чехословаччиною та боярською Румунією. Згідно із Сен -Жерменським договором від 10 вересня 1919 року Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини під назвою Підкарпатська Русь. В чеський період у Колочаві відзначився найбільший ріст культурно-освітнього рівня розвитку села.

Чехословацький уряд та органи влади Підкарпатської Русі отримали тяжку спадщину в царині освіти від австро-угорського панування. Державна школа у Колочаві не працювала.

Омелян Скиба, якого Мукачівська єпархія направила до Колочави 17 вересня 1918 року, навчав дітей у церковній школі, а потім – з 1923 року – у державній чехословацькій школі. Був кілька років єдиним учителем на село. Працював у дві зміни, адже щодня школу відвідували 147 дітей. Проте один він не міг навчити все село, а відтак рівень освіти у високогірній Колочаві був низьким. Аби хоча трохи ліквідувати неосвіченість, були організовані курси для неграмотних.

Починаючи з 1923 року у Колочаві закладено державну чехословацьку школу – народну, з руською – українською мовою навчання.

Державна загальноосвітня школа з чеською мовою навчання вперше відкрила свої двері у 1931 році. Відвідували її переважно діти місцевих євреїв, а також представників чеської влади – нотаря, урядників та жандармів, яких направили на Закарпаття з Чехії. Їхні діти не знали місцевої мови, а відтак не могли відвідувати школу з русинською мовою навчання. Закрили школу у 1938 році. Попри те, що чеська школа проіснувала лише 7 років, вона залишила помітний слід в історії села.

Музей “Радянська школа” – перший школа-музей на Закарпатті, який передає атмосферу навчання дітей у 60-70-х роках минулого століття. Його влаштували у 2006 році на знак вдячності всім учителям, які пропрацювали тут більше 30 років.

Протягом 40-50- х років минулого сторіччя на Закарпаття з “великої Вкрайіни” (так казали колочавці) було направлено близько 5 тисяч вчителів. Більше 250 вчителів цієї генерації потрапили і в колочавські школи. Коли вони приїхали на Закарпаття, тут була закрита зона. В’їзд і виїзд з області дозволявся лише за спеціальними перепустками.

Вчителям заборонялось їхати кудись з місця роботи без окремого дозволу. Через декілька років цю норму було знято і у 1953 році розпочався масовий виїзд вчителів додому в свої області. Закарпатське обласне управління освіти було вимушено знову цілими “ешелонами” завозити молодих педагогів з центральної і східної України. Розпочалась своєрідна друга хвиля “українських вчителів”.

До речі, на шкільному подвір’ї музею стоїть чи не єдиний в Україні пам’ятник “Вчительці з Вкрайіни”. Він присвячений усім вчителям, які у післявоєнні роки приїхали на Закарпаття із центральної та східної України піднімати рівень освіти у гірських селах.

Експонати “великого” класу демонструють, чим займалися школярі: користувалися чорнильницями і перами, рахували на рахівницях, слухали патефон і грілися біля старої грубки. У “малому” класі — атрибути ідеологічного виховання молоді: прапор комсомольської організації, портрет Володі Ульянова, червоний куток.

Все повертає у часи, коли на шкільні лінійки кликали горни і барабани, а біографії комуністичних вождів вивчалися за шкільною програмою.

У “кабінеті директора” вже давно не дзвонить телефон, не працює друкарська машинка і не грає радіоприймач. Але у шафі збережена вся документація, а на робочому столі директора — “Шкільна хроніка”, яку започатковано ще в часи Австро-Угорщини.