Петро Мідянка – український поет, який живе і працює у Закарпатті. Йому не бракує популярності в Україні і за її межами. Данину мідянківській екзотичності віддали журналісти О.Гаврош, М.Фединишинець, С.Федака, В.Бедзір, науковий літературознавчий рівень дослідження започаткували літературознавці та письменники Н.Вигодованець, Є.Баран, А.Бондар, В.Моренець, В.Махно, І.Андрусяк, М.Рябчук та інші.
Поспілкуватися з Петром Мідянкою, лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка, колегою за професією, днями мали нагоду вчителі української мови та літератури Хустського району у «Літературній кав’ярні», що проходила на базі РМК. Організована вона з ініціативи вчителя Стеблівської ЗОШ I-III ступенів – Марії Гайович, колишньої одногрупниці поета, та методиста РМК Наталії Подолей, яка представила гостя і привітала всіх присутніх учителів-словесників.
Голова районного методоб`єднання вчителів української мови та літератури М.С.Турбінська ознайомила присутніх із цікавими сторінками життя закарпатського поета.
Петро Мідянка народився 14 травня 1959 року у селі Широкий Луг Тячівського району Закарпатської області. Тячівщина вражає красою природи, але знайти там бурхливе культурне життя, крім залишків фольклору, майже неможливо. Широкий Луг – гірське село (дійсно досить широке). Через нього пролягає гірська траса, у селі є православна церква і школа. Газу немає, мобільний зв’язок з’явився порівняно недавно.
Що у цім високогірнім Лузі?
По пустарах висохлі паші…
Говлі ловлять гадиків в ярузі
І летять на дальші лопоті.
Давні мадяризми, воля схизми,
Вощані свічки у головах.
І нінгун юдейський, і кафізми
Падають на порох і на прах.
Звідси Петро Мідянка поїхав навчатися спочатку до Хустського інтернату, а потім до Ужгородського (тоді ще державного) університету. Закінчив українську філологію і повернувся назад у Луг. Працює вчителем української мови та літератури (до слова, лауреат конкурсу «Вчитель року» 1998 р.).
Дебютував Мідянка ще 1974 року в тячівській районній газеті «Дружба». Після ще кількох журнальних публікацій у закарпатській пресі та у журналах «Дніпро» і «Вітрила» видав першу збірку «Поріг» 1987 р. у традиційній для вісімдесятників серії видавництва ЦК ЛКСМУ «Молодь». Потім побачили світ «Осередок» (1994), «Фараметлики» (1994), «Зелений фирес» (1999), «Трава Господня» (2001), «Срібний прімаш» (2004), «Ярмінок» (2008), «Луйтра в небо» (2010) та «Вірші з поду» (2011).
Трендового автора, який уже більше 30 років працює вчителем у сільській школі, нерідко запрошують на фестивалі, поетичні читання та інші літературні атракції в Києві, Львові, Словаччині, Польщі.
«Без нашого закарпатського колориту, багатства архітектури, звичаїв, милозвуччя говірок різних національностей я був би, напевно, звичайним, ніким непомітним поетом», – каже автор.
Поезія П.Мідянки перекладена угорською, чеською, словацькою, сербською, російською, хорватською та англійською мовами. До слова, він не ініціює переклади, а перекладачі самі знаходять його за тридев’ять земель. Тому короткі тлумачні словнички у деяких збірках і навіть присутність перекладачів на поетичних зустрічах, він вважає закономірним і цілком звичним явищем.
Пан Петро залишився вірний своїй маленькій батьківщині. Уесь цей час він жив анахоретом – людиною, яка живе своїм поглядом на світ, не поспішає до публічності і чия творчість належить йому самому. А рідне село, Широкий Луг, називає «закарпатським Мехіко». Сюди, за віршами поета, долітають зефір із Атлантики, дух помаранчів, сумні канти з Провансу, вітри з Балкан. А як піднімешся в гори, то все центральноєвропейське виднокілля – як на долоні:
І теплом повіє аж від Нішу,
Миртами запахне аж до Спліту.
Описи люблю в Романа Кіша
І його тюльпани розповиті.
(«Гарником жовтіє, золотіє»)
У ході літературної кав’ярні Петро Мідянка зачитував свої давні і нові, ще не опубліковані вірші, ділився досвідом написання творів та виходу їх у світ, розповідав, що відбувається в літературному просторі України, та про плани на майбутнє. Також випала нагода представити свою творчість поетам-початківцям Вікторії Білинець та Аліні Попович.
Ця зустріч була такою щирою та позитивною, що кожен присутній поніс із собою іскорку радості, любові до рідної землі, слова. Петро Миколайович запам’ятався, перш за все, як людина ерудована, прямолінійна, з відмінним почуттям гумору та безмежною любов’ю до рідного краю.
М.В. Дубляк – вчитель української мови та літератури
Кошелівської ЗОШ I-II ступенів
ЗІППО
