Представники філологічного факультету УжНУ продовжують серію заходів, спрямованих на пошук механізмів урегулювання мовної ситуації в Закарпатті. На другий круглий стіл 13 червня, рівно через два тижні після заходу-діалогу між представниками влади, освітніх установ, громадських організацій, філологи зібрали науковців – фахівців з історії, юриспруденції, мовознавства, комунікативістики, аби поспілкуватися на тему «Мовна політика в полілінгвальному суспільстві: досвід Європейського Союзу».
Захід, що відбувся на базі УжНУ, організований у рамках реалізації ініціативи Інституту економічних досліджень та політичних консультацій у співпраці з «Європейською правдою» в межах проекту «Просування реформ в регіони», що фінансується Європейським Союзом за програмою «Підтримка громадянського суспільства в Україні» та Міжнародним фондом «Відродження». Черговий круглий стіл став одним із кроків проекту «Через діалог із нацменшинами – до врегулювання мовної ситуації в Закарпатті», який нині реалізують представники філологічного факультету УжНУ.
ЗНАХОДИТИ РОЗУМНЕ СПІВВІДНОШЕННЯ МІЖ МОВНОЮ ПОЛІТИКОЮ ТА ПРАВОВОЮ ДЕРЖАВОЮ І ЗАХИСТОМ ІНТЕРЕСІВ КРАЇНИ
«Грамотне провадження мовної політики є запорукою безпеки держави. Світовий досвід дає чимало прикладів, які це підтверджують. Утім переймати практику інших країн буквально не варто, бо коли умови не такі, то й чужий досвід не працює. Через це одним із завдань нашого круглого столу є пошук механізмів реалізації свого, унікального українського шляху. Цим зумовлений і вибір спікерів, котрі покажуть актуальну проблему в різних аспектах – історичному, юридичному, лінгвістичному, соціальному, зокрема і з погляду соціальних комунікацій», – зауважила на початку заходу його модераторка, декан філологічного факультету Галина Шумицька.
Першим спікером під час круглого столу став доктор історичних наук Ігор Тодоров, який зосередив увагу на ціннісному вимірі мовної політики в полілінгвальному суспільстві. Науковець переконаний, що мовна політика входить у ціннісний вимір будь-якої політики, і, як засвідчує досвід країн ЄС, у провадженні такої політики потрібно спиратися на загальновизнані цінності.
«На моє переконання, мовна політика має випливати з прав людини. У країнах ЄС не існує загальновизнаної, абсолютно однакової мовної політики. Є рамковий документ Ради Європи – Хартія регіональних мов і мов меншин, котру ратифікувала й Україна, причому пройшла цю процедуру двічі, – а країни зобов’язуються її дотримуватися. Хоч деякі держави Євросоюзу ще цей документ не підписали.
Спроби спекулювати на дотриманні мовних прав меншин в Україні були і залишаються. Але ціннісний вимір мовної політики полягає в тому, що вона має випливати із загальновизнаних європейських цінностей – поваги до людської гідності, демократії, свободи, рівності, правової держави, дотримання прав людини, зокрема мовних прав.
Як бачимо, цінністю визнається і правова держава. Ідеться не просто про законодавчий рівень, а про верховенство права. Тому потрібно знаходити логічне, розумне співвідношення між мовною політикою і правовою державою, захистом інтересів країни. У тій же хартії, як і у висновках Венеційської комісії, чітко сказано: дотримання мовних прав меншин щодо використання регіональних мов ні в якому разі не має шкодити офіційній мові держави! Тож і в Україні, де Основним Законом встановлено єдину державну мову, неприпустимо, щоб гіперболізація мовних вимог меншин порушувала Конституцію, зокрема її мовну статтю.
Я глибоко певен, що для виходу зі складних ситуацій, що в нас складаються, треба не шукати суперечності, а, навпаки, намагатися їх вирішувати на спільному знаменнику європейських цінностей», – вважає Ігор Тодоров.
Після виступу він ще раз відзначив важливість тематики, заявленої для круглого столу, і додав, що з Міжнародним фондом «Відродження», котрий фінансує проект, і сам давно співпрацює, і професору приємно, що фонд завжди на передньому плані у вирішенні важливих суспільних питань.
ХАРТІЯ НЕ ЗАХИЩАЄ ПРАВ МЕНШИН, А ВСТАНОВЛЮЄ РАМКИ, ЩО ГАРАНТУЮТЬ ОХОРОНУ І РОЗВИТОК МОВ – РЕГІОНАЛЬНИХ І МІНОРИТАРНИХ, ПЕРЕДУСІМ ТИХ, ЩО ПЕРЕБУВАЮТЬ НА МЕЖІ ЗНИКНЕННЯ
Після Ігоря Тодорова з доповіддю виступив кандидат юридичних наук Віталій Дацюк, який зосередив увагу на важливому документі, ратифікованому Україною, – Європейській хартії регіональних або міноритарних мов. Саме до цього рамкового документа Ради Європи доволі часто апелюють, коли йдеться про питання мовної політики, і так само нерідко – трактують на догоду власним інтересам. Спікер звернув увагу на неточність перекладачів нашого Мін’юсту, що спричинило викривлення навіть у назві, котра в оригіналі звучить як «European Charter for Regional or Minority Languages», а в перекладі – як «Європейська хартія регіональних мов або мов меншин». Адекватність передачі українською слова «міноритарний» дуже важлива, бо в наявній редакції йдеться про дещо різні поняттєві обсяги, зауважує юрист.
«Хартія є рамковим документом Ради Європи, який наразі ратифікували не всі країни континенту, а деякі ще й не підписали. Основне її завдання – збереження та розвиток культурної багатоманітності і традицій Європи. Найважливіша мета хартії – саме культурна, а її призначення – захищати регіональні та міноритарні мови, сприяючи їх розвитку як частини культурної спадщини, що перебуває під загрозою. Ніде в тексті хартії не встановлено індивідуальних чи колективних прав носіїв розмовляти якоюсь мовою – ідеться лише про можливості застосування. Зрозуміло, що з положень витікають права нацменшин, але, за філософією хартії, вони похідні від гарантій охорони розвитку мов», – пояснив Віталій Дацюк і додав, що під час ухвалення скандального мовного закону Ківалова-Колесніченка хартію використали, щоб зробити офіційною мовою російську, котра взагалі не має стосунку до рамкового документа Ради Європи.
Науковець наголосив і на тому, що автори хартії утрималися від переліку мов, які підпадають під захист, залишивши це на розсуд держав. Документ пропонує альтернативи, які випливають зі ступеня конкретних потреб захисту тої чи тої мови. І кожна держава при ратифікації обирає собі найприйнятнішу. Хартія передбачає диференційний принцип щодо різних мов: для однієї можна передбачити більший ступінь захисту, для другої – менший, для третьої – ще менший. Спікер також наголосив на вже згаданому Ігорем Тодоровим важливому нюансі: розвиток регіональних і міноритарних мов не повинен шкодити офіційній мові.
Якщо брати до уваги приклад Швейцарії, на котрому нерідко спекулюють у розмовах про мультилінгвальність, то Конституція цієї країни справді проголошує 4 державні (національні) мови – німецьку, французьку, італійську і ретороманську, перші три з котрих є офіційними як найбільш поширені. Тобто розмежовано поняття офіційної і державної мови. Швейцарія є федерацією, і кожен кантон має право обирати свою офіційну мову. Під дію хартії Швейцарія віднесла італійську (у двох кантонах), німецьку (у двох містах різних кантонів) і ретороманську (в одному кантоні), а також дві нетериторіальні мови – ідиш та єнишську. Утім варто зауважити, що в школах діти обов’язково з початкових класів вивчають офіційну мову, визнану кантоном, і на вибір – одну з чотирьох національних.
Також у Швейцарії визнається право факультативно викладати рідну мову, історію, географію дітям емігрантів, якщо є фінансування дипломатичними службами відповідних держав.
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНИ І ЇЇ РЕФОРМАТОРСЬКИЙ ПОСТУП ЗНІМЕ ПРОБЛЕМУ СТАТУСУ НАЦМЕНШИН
Про мовну політику в Прибалтиці не з розмов знає старший викладач кафедри нової і новітньої історії та історіографії Сергій Ганус. Щороку він по кілька тижнів буває в прибалтійських містах, спостерігає за країнами, тож має свої уявлення про тамтешню ситуацію.
На початку доповіді пан Сергій зробив невеликий екскурс в історію, зокрема розповів про мало кому відомий випадок невдалої спроби запровадити російську як мову викладання деяких дисциплін у Дерптському (нині – Тартуському) університеті в 1827 році.
«До ректора університету звернулися з Міністерства освіти з проханням перевести викладання частини предметів з німецької на російську. Вчена рада, розглянувши звернення, винесла одностайне рішення – визнати недоцільним. Чому? Бо німецька є мовою науки і нею володіють усі, хто належить до освічених кіл містян», – зазначив Сергій Ганус.
В умовах засилля німецькомовних еліт на території Прибалтики тутешні корінні народи сприймалися як нації селянські, а використання їхніх мов не виходило за межі сімейно-побутового спілкування аж до кінця ХІХ ст. Правда, литовська мала особливу, хоч і віртуальну статусність як одна з найдавніших індоєвропейських мов через використання її даних у дослідженнях з компаративної лінгвістики. У міжвоєнний період ХХ ст. держави будувалися як національні, еліти дуже швидко згуртувалися через наявні загрози як з боку Польщі, так і СРСР. У радянські часи, попри значні втрати, зокрема через репресії, й вироблення в цих народів відчуття небезпеки, прибалтійським республікам вдавалося були на особливому становищі – хай і незримому, неофіційному.
Коротко розповівши про минуле прибалтійських держав, їхній шлях до незалежності, науковець докладніше зупинився на періоді перших років державності та сучасності. Цікаво, що в цей час найбільша російська нацменшина – в Латвії, найменша – в Литві, але в останній чимало білорусів і поляків, що також зумовлює міжетнічні тертя. На 1990 рік у Ризі мешкало 40 % етнічних росіян, і нині це місто залишається переважно російськомовним. Однак потроху мовну ситуацію вдається змінювати, передусім завдяки державницькій позиції. З віктимних міркувань у державах Балтії ухвалено доволі консервативне законодавство про громадянство, діє квотний принцип доступу до складання іспитів з мови, історії, географії.
«Але нині квотний принцип послаблено – кожен, хто хоче набути громадянства прибалтійських республік, може це зробити, виконавши відносно нескладні процедури. Мови нацменшин використовуються в публічному просторі. У південних повітах Литви у муніципальних установах назви часто дублюються білоруською мовою. Назви напівофіційних установ Риги, наприклад, Національного музею військової історії, на вивісках дублюються трьома мовами – латвійською, російською, англійською. В Естонії державна політика дала свої плоди: молодь російською вже майже не володіє, хоч старше покоління – без проблем відповість. До речі, і москалем тебе ніхто не обізве.
Задіявши адекватну реаліям модель національно-державного будівництва, балтійські держави перебувають нині на етапі послаблення вимог. Досить гармонійна ситуація з нацменшинами. І під російськими консульствами черг охочих повернутися на історичну батьківщину немає, навпаки – черги є на одержання громадянства, бо це паспорт підданого держави ЄС. Нацменшини в Прибалтиці почуваються достатньо комфортно, бо їм запропоновані такі соціально-економічні умови, які не дасть ні Росія, ні будь-хто інший. І я вважаю, що модернізація України та її реформаторський поступ знімуть проблему статусу нацменшин. Усе зміниться, коли Україна стане бажаною для вихідців з інших країн. Має бути матеріальне підґрунтя у будь-якої політичної надбудови і будь-яких ментальних схем», – переконаний Сергій Ганус.
УСІ ВЧИТЕЛІ В ДЕРЖАВНИХ ШКОЛАХ ПІДКАРПАТСЬКОЇ РУСИ ЗА ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ МАЛИ НЕ ПРОСТО ЗНАТИ УКРАЇНСЬКУ, А Й ЗАСВІДЧИТИ ЦЕ ЗНАННЯ СПЕЦІАЛЬНИМ ДОКУМЕНТОМ
Про політику Чехословаччини щодо навчання мовами національних меншин на Закарпатті міжвоєнного періоду доповідав кандидат філологічних наук Василь Шаркань. На початку навів статистику, яка засвідчила, що вже на початку 20-х років ХХ ст. українські (руські) школи становили абсолютну більшість на Підкарпатській Руси. Функціонували також школи угорські, чеські, румунські, німецькі та з кількома мовами навчання. За дивним збігом, у чехословацькому Підкарпатті до 1922/1923 навчального року тривав перехідний період щодо мови викладання, як тепер в Україні – до 2023 року триває перехідний період імплементації статті 7 Закону про освіту. До 1923 року в старших класах шкіл іще могли викладати угорською, а далі повинні були переходити на руську (тобто українську). Учителів перевіряли на знання мови. Усі педагоги державних шкіл мали не просто знати українську, а й засвідчити це володіння документально.
«Зрозуміло, що йдеться про різний історичний час, але, мабуть, варто звернути увагу на досвід Чехословаччини, де не просто вимагали знання української, а все робили для того, аби вчителі цю мову опанували. Так, на Закарпатті для педагогів відкривали спеціальні курси підвищення кваліфікації. Тим, хто їх проходив, платили 200 корун, надавали безкоштовне житло. Особливий підхід полягав і в тому, що курси працювали там, де жили вчителі. Тобто людина навчалася практично вдома. Для вчителів, які погано знали українську мову, її викладали 6 годин на день. Цікаво, що учителі, які жили в угорськомовному Тисоуйлоку, масово записувалися на навчання. Вони розуміли, що, коли хочуть жити в цьому краї, мають володіти українською мовою, але й держава створювала умови, щоб охочі могли її вивчити.
Щодо держслужбовців, то вони мусили знати державну мову, – каже Василь Шаркань. – Держава цього не тільки вимагала, а й давала змогу її вивчити, створюючи умови, ще й оплачувала навчання. Немає сумнівів у тому, що нині в Україні українську мову має знати кожен. Але потрібно так само не лише ставити вимоги, а й створювати сприятливі умови для вивчення державної мови. Стаття 7 освітнього закону створює підґрунтя для її опанування тими, хто навчається в освітніх закладах. А як бути тим, хто вже закінчив школу, університет? Тому, якщо брати за приклад чехословацькі часи, сьогодні теж мали би функціонувати безкоштовні курси для тих, хто має бажання вивчити державну мову».
Пропозицію Василя Шарканя ухвалити за підсумками круглого столу резолюцію про звернення до Міносвіти чи місцевих органів влади щодо забезпечення можливості вивчення української на різних рівнях – підтримали учасники заходу. Вчитель польської мови Ужгородської спеціалізованої школи І–ІІІ ступенів з поглибленим вивченням іноземних мов Катерина Дикун, зокрема, навела приклад того, як Польща забезпечує бажання удосконалити володіння її державною мовою, надаючи також можливості здобути відповідний сертифікат. Педагог переконана, що, аби підвищити рівень володіння українською іноземцями, потрібно створювати такі ж умови.
ДЕРЖАВА МАЄ ПІДТРИМУВАТИ МЕДІА МОВАМИ АВТОХТОННИХ НАРОДІВ, ЯКЩО ДБАЄ ПРО СВОЮ БЕЗПЕКУ
Доктор наук із соціальних комунікацій Юрій Бідзіля, який упродовж багатьох років досліджує медіа етноспільнот, у своїй доповіді під час круглого столу навів чимало стереотипів щодо Закарпаття, зокрема й народів, що тут мешкають.
«Серед найбільших стереотипів щодо Закарпаття в медіа, зокрема центральних, – це ярлик сепаратистського регіону або краю, де всі мають по два паспорти та тільки й мріють виїхати в інші держави, тощо. Ну, якби так, уже б наші угорці, румуни, словаки давно втекли – можливостей більш ніж достатньо. Але ж вони й далі тут.
Долати, розвінчувати ці стереотипи потрібно нам – інакше вони тільки посилюватимуться, бо Київ далеко, та й часто столиці просто не до нас.
Абсолютно неправильним є уявлення, мовляв, угорці не хочуть вчити українську. 80 і навіть більше відсотків їх – хочуть, свідчать опитування. Але разом з тим майже 100 % визнає, що застосовувана методика навчання не дає результату.
Ще один стереотип: на Закарпатті проживають представники понад 100 націй і народностей. Ну так, якщо враховувати за принципом: о, є один в’єтнамець. Але ж не йдеться про етнонаціональну групу. Говорити треба про автохтонні народи, які живуть у цьому транскордонному регіоні століттями, тисячоліттями. І таких зовсім не так багато, як говорять.
Щодо медіа. Вважаю, що держава повинна підтримувати медіа мовами автохтонних народів, якщо дбає про свою безпеку. Зокрема, у нас мають бути новини, програми мовами етноспільнот Закарпаття. Бо коли закарпатському угорцю вливає інформацію угорське телебачення з-за кордону, то він думатиме як громадянин Угорщини, а я хочу, щоб він мислив як громадянин України. Досвід Донбасу і Криму мав би нас чогось навчити. Тому я категорично проти того, щоб громадське телебачення ліквідовувало редакції нацменшин на телеканалі «Тиса-1».
І ще зауважу, погоджуючись із паном Сергієм: прагнення громадянства великою мірою визначає економічна стабільність держави. Не буває реформ, у тому числі й освітніх, якщо в них не вкладати кошти. На ентузіазмі робиться до пори до часу. І якщо Угорщина вкладає кошти в угорські класи в школах Закарпаття, профорієнтує, то нашим урядовцям нема чого обурюватися. Бо що заважає Міністерству освіти робити те саме?
Державі треба моніторити ситуацію з етноспільнотами, глибше комунікувати, виробляти принципи підтримки, в тому числі й фінансової, а тоді ухвалювати рішення», – вважає професор Юрій Бідзіля.
Проект, який нині реалізують представники філологічного факультету, нагадуємо, передбачає моніторинг мовної ситуації в різних районах Закарпаття, зокрема ставлення різних груп населення краю до змін, що передбачає освітній закон, з’ясування рівня опанування та якості викладання державної мови тощо. Крім того, обговорення болісних питань, вивчення мовнополітичного досвіду різних країн під час круглих столів, два з яких уже відбулися, сприятиме пошуку механізмів, що покликані знизити напругу й налагодити порозуміння. Наступний такий захід у рамках проекту «Через діалог із нацменшинами – до врегулювання мовної ситуації в Закарпатті» заплановано на жовтень. Стосуватиметься він безпеки регіону в контексті мовної політики.
