Нещодавно в «Парламентському видавництві» в серії «Політичні портрети» вийшла книга «Августин Волошин – «батько карпатоукраїнського народу». Її автори знані українські дослідники, професори, М. Вегеш та С. Віднянський, обидва уродженці Закарпаття, по-новому підійшли до дослідження непересічної особистості в історії краю президента Карпатської України Августина Волошина (1939 р.).
Саме з постаттю цього видатного культурного, громадсько-політичного і державного діяча, загальновизнаного лідера українського національно-культурного напряму в міжвоєнному Закарпатті, асоціюється національне відродження закарпатських українців у першій половині ХХ ст.
У «Передньому слові» М. Вегеш та С. Віднянський відзначають, що постать А. Волошина (17 березня 1874 – 19 липня 1945) відноситься до когорти визначних людей Закарпаття і України, а з його іменем, «пов’язане піднесення рівня національної свідомості закарпатців, поступове самоусвідомлення угорських русинів закарпатськими українцями, частиною єдиного українського народу» (С. 7). Вони справедливо порівнюють Августина Волошина з Олександром Духновичем, який «уважається великим будителем закарпатських русинів-українців у ХІХ ст.».
М. Вегеш та С. Віднянський спростовують як твердження радянської історіографії, яка згадувала ім’я Августина Волошина «лише в негативному контексті…», так і «прибічників неорусинства, які голослівно твердять про «насильну українізацію корінного населення краю – русинів – чужими йому силами ззовні», а Карпатська Україна в 1938-1939 рр. – це «лише галицько-гітлерівський проект штучного пов’язання Закарпаття з Україною». А також те, що А. Волошин був призначений прем’єром другого автономного уряду Підкарпатської Русі – Карпатської України за наполяганням гітлерівської Німеччини, що взагалі до 1944 р. «Закарпаття не мало спільної з Україною історії», а закарпатці нібито особливий, окремішній від українського, русинський етнос» (С. 9).
Виведення імені Августина Волошина із небуття стало можливим лише наприкінці 1980-х рр. і було пов’язане зі змінами суспільно-політичної обстановки в УРСР, коли Україна задекларувала свій шлях до незалежності. В цих умовах у 1990 р. Августина Волошина і Карпатську Україну офіційно вшанували на Закарпатті, а 12 вересня 1991 р. Прокуратура УРСР, розглянувши матеріали кримінальної справи президента Карпатської України, прийняла рішення про його реабілітацію. 15 березня 2002 р. Указом Президента України «за визначну особисту роль у боротьбі за утвердження української державності» Волошину Августину Івановичу присвоєно посмертно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави. Нині ім’я та багатоґранна діяльність президента Карпатської України добре відомі землякам. Своїм завданням автори науково-популярної книги поставили донести українському читачеві відомості про життя і працю президента Карпатської України, його внесок в загальноукраїнську національно-визвольну справу.
Рецензована нами робота містить 10 розділів. Перший розділ називається «Земля без імені» – батьківщина майбутнього президента Карпатської України». Термін «Земля без імені» по відношенню до Закарпаття вкорінився після того, як у 1932 р. відомий чеський письменник І. Ольбрахт видав книгу про Закарпаття під такою назвою.
Автори монографії вказують на розгортання з кінця XVIII ст. активної літературної й громадсько-культурної діяльність закарпатських «будителів» М. Андрелли, І. Базиловича, В. Довговича, М. Лучкая, О. Духновича, А. Добрянського, А. Кралицького, О. Павловича та ін., що були добре знайомі з політико-публіцистичними творами російської та української літератури. А окремі з них знайшли реалізацію своїх талантів в Росії, Україні та інших європейських країнах (П. Лодій, В. Кукольник, І. Земанчик, М. Балудянський, І. Орлай, Ю. Гуца-Венелін) (С. 22-23). Більша частина першого розділу (С. 34-53) присвячена міжнародній ситуації кінця 1918-1919 рр., коли розпалася Австро-Угорська імперія, а на її руїнах у результаті національно-демократичних революцій виникають нові держави, діяльності у цих умовах політичних еліт краю, карпаторуської еміграції, причинам зростання української національної свідомості серед закарпатців, умовам проведення і резолюції Хустського з’їзду 21 січня 1919 р., делегати якого висловилися за злуку з Україною, а також вирішення подальшої долі Закарпаття на міжнародному рівні, зокрема аналізу Сен-Жерменського договору від 10 вересня 1919 р. і, як результат, входження до Чехословаччини.
У другому розділі «Родина і формування світогляду Августина Волошина», автори досліджують священицький рід волошинів. Дід А. Волошина служив у Великих Лучках на Мукачівщині ще у 1830 році. Його батько отримавши священицький сан, переселяється в с. Келечин (нині Міжгірський район), де й народився у 1874 р. майбутній президент Карпатської України. Сім’я, на переконання дослідників, «відіграла важливу роль у вихованні та формуванні світогляду Августина (С. 97). У 9 років А. Волошин пішов здобувати освіту до Ужгородській гімназії. У 1892 р. завдяки рекомендаціям єпископа Юліана Фірцака продовжує освіту на теологічному факультеті Пазманського університету в Будапешті. Щоправда через хворобу змушений переїхати до Ужгорода, де протягом 1893-1896 рр. закінчив навчання в Ужгородському теологічному ліцеї. Отримав диплом учителя для початкових (основних) шкіл (1897 р.) з мовами навчання мадярською і руською та диплом учителя для горожанських шкіл (1900 р.). Далі працював викладачем, а згодом директором учительської семінарії в Ужгороді.
У 1896 р. одружився на доньці професора гімназії Ірині Петрик, з якою прожив в мирі і злагоді не цілих 40 років. Ірина Волошина (Петрик) також займалася активною громадською роботою. Зокрема, в 1921 р. вона виступила ініціатором створення «Жіночого Союзу», 1909 р. разом із сестрою А. Волошина Ольгою Іриною відкрила «Маріанську конгрегацію греко-католицьких дівчат», була ініціатором створення «Народної кухні Жіночого Союзу», яка організовувала безкоштовні обіди для дітей бідняків тощо (С. 103-108).
У розділі «Початок релігійної та громадсько-політичної діяльності» автори, на основі документальних джерел, спростовують твердження окремих істориків, у, нібито, сприянні А. Волошина угорським властям в мадяризації, вказуючи, що противитися цьому процесу в тих умовах одній людині було неможливо. М. Вегеш та С. Віднянський роблять висновок: «Августин Волошин як греко-католицький священик усіма доступними йому засобами і як міг у тих складних історичних умовах відстоював права і свободи автохтонного слов’янського населення Закарпаття та інтереси своєї народної церкви, боронив традиційний обряд, відігравав важливу роль в акціях збереження церковнослов’янської мови в богослужінні й кирилиці в друкуванні книжок» (С. 129).
А. Волошин у різний час співпрацював і редагував щорічні календарі (місяцеслови), «Благовісник», «Наука», «Свобода», «Нова свобода». Він, за словами авторів, «зарекомендував себе як видатний педагог, активний просвітянин, видавець книг, газет і журналів, чудовий господарник (С. 131).
Для розвитку освіти в краї, А. Волошин зробив чимало. Свідчення цьому є ряд підручників, які під його авторством побачили світ і за ними вчилося ціле покоління дітей: «Методическая грамматика карпаторусского язика для народних шкіл» (1899 р.), «Коротка руська граматика»(1899), «Читанка для угро-русской молодежи» (1900 р.), «Граматика: вправи мішані мадярсько-руські»(1907), «Наука о числах. І і ІІ клас народної школи» (1919) та ін. «Исторія педагогики для учительних семинарій» (1923). Загалом він автор 42 книг.
Августин Волошин, вказують дослідники, завжди відзначав самобутність української мови. В підтвердження цього вони наводять його слова: «Борімся проти полонізмов, проти москалізмов або мадяризмов, но не борімся проти самого родного язика, котрий ні чим не винен в том, что не мог свободно на своей родной земли розвиватися» (С. 147). Проблемою українізації 1930-х рр. автори вважають посилену чехізацію.
Ще один напрямком громадської діяльності А. Волошина стала активна участь у виникненні і розбудові «Просвіти». Дослідники вказують на його заслуги у вихованні просвітянських кадрів, залученні до роботи в структурах «Просвіти» учительства, налагодженні тісних взаємин закарпатської і галицької «Просвіти», а також в тому, що Товариство «Просвіта» стало масовою громадською організацією, яка охоплювала всі здорові сили українців краю і діяльність якої спрямовувалася на популяризацію української культури, збереження рідної мови, утвердження української національної свідомості серед закарпатців (С. 154-155).
Четвертий розділ рецензованої нами праці називається «Педагогічна та літературна праця». Як справедливо відзначають автори, «педагогічні погляди Августина Волошина – це тема окремого дослідження». Вони детально проаналізували вклад попередників у розробку цієї теми, охарактеризували основні принципи концепції навчання та виховання, які розробив і виклав у своїх підручниках А. Волошин («Логіка» (1921), «Педагогіка і дидактика для учительських семінарій» (1923, 1935), «Коротка історія педагогіки для учительських семинарій» (1923), «Педагогічна психологія» (1923), «О соціальном вихованню» (1924), «Дидактика» (1932), «Педагогічна психологія» (1935), «Методика народно-шкільного навчання» (1935), «Про шкільне право будучої Української держави» (1942).
П’ятий розділ праці «Політична активність у Чехословацькій республіці» присвячений дослідженню політичної діяльності А. Волошина. М. Вегеш та С. Віднянський характеризують його як впливового політика, «який протягом усього міжвоєнного періоду дотримувався прочехословацької орієнтації, зокрема, з великою повагою ставився до першого президента Чехословацької республіки Томаша-Гаррига Масарика» (С. 221). Діяльність Волошина-політика висвітлюється на фоні запровадження у краї конституційної системи демократичної Чехословацької держави, що в свою чергу призвело до функціонування там парламентаризму, зокрема до виникнення та діяльності політичних партій, участі закарпатців у виборах до чехословацького парламенту – Палати депутатів і Сенату Національних Зборів, які упродовж міжвоєнного періоду проводилися на Підкарпатській Русі чотири рази – 1924, 1925, 1929 і 1935 роках. Автори відзначають роль А. Волошина та очолюваної ним політичної сили проукраїнської орієнтації – Християнсько-народної партії, у відстоюванні національних, національно-культурних, політичних інтересів мешканців краю.
У розділі «Від прем’єр-міністра автономного уряду Підкарпатської Русі до президента самостійної держави – Карпатської України» дослідники вказують на «тріумф і трагедію» Волошина-політика. А. Волошин, який «обстоював єдність і цілісність Чехословаччини та збереження її демократичного республіканського ладу…, відстоюючи право закарпатців на автономний статус у складі ЧСР» (С. 265), в умовах загострення міжнародної кризи кінця 1930-х років опинився у надскладній ситуації. Наступив період т.зв. Другої Чехословацької республіки. Ключовими хронологічними мітками розділу є 26 жовтня 1938 р., коли А. Волошин був призначений прем’єр-міністром автономного уряду Підкарпатської Русі та 15 березня 1939 р. обрання його президентом незалежної держави – Карпатської України.
Критично оцінюють автори й помилки автономного уряду. Багато із запланованого досягти не вдалося «насамперед через надмірний радикалізм близького урядового оточення – активних діячів Організації українських націоналістів (ОУН), що прийшли до краю з інших українських земель, зокрема з Галичини. Зовнішньополітична пронімецька орієнтація уряду Карпатської України, розрив її зв’язків, насамперед торговельно-економічних, з іншими частинами Чехословацької республіки й загострення українсько-чеських відносин, відмова від пошуку можливих компромісів зі своїми агресивними сусідами – Угорщиною та Польщею, надмірне й невиправдане сподівання на підтримку ззовні, насамперед із боку Німеччини, та допомогу української діаспори теж не сприяли успішному розвитку державотворчих процесів у краї» (С. 305-306).
Описують та аналізують автори умови підготовки та проведення Сойму Карпатської України, його вікопомні рішення, в яких проголошувалося, що «Карпатська Україна є незалежною державою – республікою з президентом на чолі, обраним Соймом. Державною мовою Карпатської України проголошувалася українська. Державним прапором затверджувався національний синьо-жовтий прапор, а державним гербом – сполучення крайового герба (ведмідь у лівім червонім колі й чотири сині та три жовті смуги в правому півколі) з національним (тризуб Володимира Великого з хрестом на середньому зубі). Державним гімном Карпатської України оголошувався національний гімн «Ще не вмерла Україна» (С. 324). Але 15 березня 1939 р. в день проведення Сойму, угорські війська розпочали загальний наступ на всій території щойно проголошеної Української держави, який, незважаючи на героїчний збройний опір нечисленних загонів Карпатської Січі, завершився 18 березня її повною окупацією і приєднанням до Угорщини.
«В еміграції». Таку назву має сьомий розділ монографії. У ньому описується вимушене перебування та діяльність А. Волошина поза межами Карпатської України, спричинене окупацією краю гортіївською Угорщиною. Автори детально простежили шлях президента Карпатської України за кордоном, підсумувавши, що «після нетривалих поневірянь європейськими країнами, у травні 1939 р. Августин Волошин опиняється в Празі, де залишився й жив постійно до свого арешту радянськими спецслужбами 20 травня 1945 р.» (С. 337). Місце вибрано не випадково, адже Прага «до 1945 р. залишалася одним із найбільших і найактивніших осередків української еміграції в Європі» (341). У Празі А. Волошин, викладаючи в Українському вільному університеті, плідно займався літературною діяльністю, приділяв увагу залученню українських дітей у школи, гімназії. В Українському вільному університеті Августин Волошин пройшов непростий творчий шлях від професора педагогіки й декана філософського факультету (1939-1940) до ректора. За рішенням сенату УВУ, прийнятому на засіданні 16 квітня 1945 р., обов’язки ректора УВУ були покладені на А. Волошина (С. 350).
А вже 11 травня 1945 р. Августина Волошина вперше було затримано радянськими органами НКВС. Описуючи період еміграції А. Волошина, автори намагалися залучити доступні їм документи, про це свідчить хоча б використання фондів ЦАМГБ РФ. На нашу думку, використання матеріалів чеських архівів також розширило б джерельну базу дослідження і пролило би світло на «емігрантський» період у житті президента Карпатської України.
Наступний, восьмий, розділ «Ув’язнення і смерть президента Карпатської України» написаний із залученням документів архівно-кримінальної справи «Особова справа Августина Волошина», копії якої зроблено ужгородськими дослідниками в середині 1990-х рр., а оригінали нині зберігаються в російських архівах. Використано в роботі і спомини Івана Мондича, Емілії Дутки, Севастіана Сабола (Зореслава), Августина Штефана.
Після тривалих допитів (22, 24, травня, 5, 9, 12, 14, 19 і 20 червня 1945 р.) із застосуванням тортур Августину Волошину було представлено обвинувачення, в тому, що він «проводив ворожу діяльність проти Радянського Союзу». Морально знищений президент їх визнав… Здоров’я А. Волошина було підірвано і він невдовзі помер у в’язниці. Сучасні дослідники називали різні дати смерті президента: 11, 14, 17 липня 1945 р. На основі «Справи Волошина» вчені встановили точну дату смерті президента. – 19 липня 1945 р. (С. 363).
Дев’ятий розділ роботи називається «Августин Волошин у спогадах сучасників». У ньому зібрані свідчення сучасників про видатного культурно-освітнього і громадсько-політичного діяча народовецького (українського) напряму в краї В. Бірчака, П. Яцка, М. Бажанського, А. Штефана, В. Шандора, С. Росохи, Ю. Химинця, О. Ольжича-Кандиби, Л. Кріса, А. Дада, С. Сулятицького, М. Кульчицької, Г. Яворенка, І. Рогача, О. Волянського, М. Чумалівського, О. Свободи та ін., які опубліковані як одноосібно, так і у збірнику – «Карпатська Україна в боротьбі» (1939) (С. 423).
Завершальний, десятий, розділ монографії має назву «Августин Волошин і Карпатська Україна в усній народній творчості та художній літературі». У ньому представлена історія Карпатської України та її президента, що збереглась у народній пам’яті – легендах, піснях, коломийках.
У «Післяслові» М. Вегеш та С. Віднянський відзначають, що протягом 1990-2020 рр. українські історики, педагоги і філологи опублікували близько двох тисяч наукових і науково-популярних праць, в яких простежили життєвий шлях і багатогранну спадщину Августина Волошина.
Нині українськими вченими впорядковано і видано бібліографічні покажчики праць А. Волошина, збірників його вибраних педагогічних і художніх творів. Постать Августина Волошина зайняла чільне місце на сторінках загальноукраїнських і узагальнюючих праць і енциклопедичних видань. Це сталося, в тому числі, завдяки авторам рецензованої нами монографії.
Монографія містить «Список скорочень» (С. 5-6) та «Іменний покажчик» (С. 461-469). Це, в значній мірі, полегшує роботу дослідникам та бібліографам. Відзначимо й документальну базу монографії. При викладі основного тексту, автори часто подавали цілі «документальні врізки». Робота гарно ілюстрована, у ній читач побачить велику кількість оригінальних фотографій, портретів політичних і громадсько-культурних діячів краю, фотокопій документів. Всі розділи роботи розпочинаються епіграфами. Хотілось би нашу рецензію завершити словами А. Волошина, взятими авторами епіграфом до сьомого розділу: «Божому Провидінню подобалося знову досвідчити нас. Ми знову втратили свободу, що нею втішалась вітка українського народу в Карпатах. Ми її втратили, але тільки під напором численнішого й сильнішого ворога».
Ірина Люба Горват,
Василь Міщанин
Офіційний сайт УжНУ
