Заступник міністра освіти і науки Олег Дерев’янко розповів Тижню про причини його рішення подати у відставку, питання управлінської компетентності як одну з нагальних проблем у реформі освітньо-наукової галузі України та інструменти, які можуть осучаснити цей простір.
Яка причина вашої відставки? Ви прагнете наслідувати Айвараса Абромавичуса?
— Якщо ми хочемо щось змінити, нарешті маємо почати виходити й говорити, як є насправді, бо інакше не зможемо здійснити серйозні зміни. Є певна етика. Якщо я як керівник апарату МОН перебуваю і працюю в системі Кабміну та уряду, єдиний спосіб, щоб привернути до всіх означених у нашій розмові проблем, вирішення яких є критично важливим для держави, — вихід із міністерства, щоб мати повну свободу висловлювання. Коли я тільки йшов на роботу в міністерство, казав, що мене не цікавить лише адміністративна робота, тобто сидіти й підписувати папірці або виконувати класичну апаратну роботу в українському розумінні цього слова. Займався низкою напрямів, зокрема підвищенням інституційної спроможності міністерства із залучення більшої кількості нових прогресивних людей. Дещо в цій сфері вдалося зробити. До того всього додалися напрями, які в МОН лишалися фактично незакритими. Наприклад, інформаційно-комунікаційні технології та їх використання в освіті, розробка нових підходів до їх використання. Ще одним важливим завданням було оновлення структури Інституту модернізації змісту освіти. Тепер ми чітко бачимо, куди він розвиватиметься та має рухатися. Звичайно ж, там лишилися працювати ті самі, за деякими винятками, люди. Тут питання вже реформування державної служби: поки ми не можемо формувати команди (а це повний ланцюг усім відомих питань від нематеріальної мотивації людей до матеріального заохочення). До певного часу люди заходили на волонтерських чи напівволонтерських засадах (бо сяка-така зарплата таки є, але вона менша, ніж на ринку праці), бо розуміли, що коли ти не пішов в АТО, то маєш якось інакше віддавати суспільству свої ресурси для того, щоб рухати країну вперед.
Які є системні проблеми в українській вищій освіті? Чи вони якось корелюють із тими, що має середня школа?
— Є новий закон про вищу освіту, який запроваджує академічну, фінансову автономію вишів. Але все це радше косметичні заходи. Бюрократична вертикаль не зникає. Про який прорив у вищій освіті може йтися, якщо старі практики лишаються?
Університети повинні мати можливість запрошувати на посади ректорів чи президентів тих, хто довів свою спроможність на міжнародному рівні. Сьогодні ж ст. 47 закону про вищу освіту блокує прихід будь-якої свіжої крові у виші. Нам треба розділити посаду CEO університету (ректора) та голови вченої ради, бо ті функції, які вони виконують, можна й не поєднувати в одній особі. Доки виші лишатимуться бюджетними установами, вони будуть скуті у своїй діяльності, адже на них поширюється все наше бюрократичне законодавство. Не треба боятися давати їм певний рівень свободи. Так, якісь із них почнуть зловживати, але вказаний інструмент стане засобом закриття негодящих університетів, приєднувати їхню матеріальну базу до кращих, які можуть дати собі раду. Не треба боятися говорити про те, що в майбутньому в нас лишиться 50 чи 60 університетів.
Яким чином можна зацікавити родини стати партнерами закладів середньої освіти в навчально-виховному процесі? Чи врахована така взаємодія у стратегіях реформування середньої освіти в Україні?
— Система освіти (зокрема, середньої) не зміниться за одну ніч. Багато залежить від суспільного сприйняття ролі освіти, яке є трохи застарілим. Щоб це змінити, потрібно кілька речей. По-перше, потужні програми навчання дорослих, аби змінювати їхній контекст сприйняття, щоб далі вони могли працювати з дітьми. Це можна робити як через школу, так і, наприклад, через мас-медіа. Це тривала робота. По-друге, зміна системи управління освітою. Нам потрібно правильно вибрати освітню модель. Або ми йдемо за англосаксонською моделлю, де дуже сильний шкільний директор, наділений великими повноваженнями, але громада (власне, батьки) має право обирати на цю посаду найкращих фахівців, давати їм нормальну заробітну плату. Або обираємо систему шкільних рад.
Але ж усіх цікавить тільки одне: якість освіти, тобто чи буде дитина, яка ходить до школи, готова до сучасного життя з погляду не тільки знань, а й навичок, світосприйняття. Випускник школи повинен мати не лише грамотність ХХ століття, тобто вміти читати, писати, рахувати, а й грамотність ХХІ століття, починаючи з технологічної, цифрової та фінансової. Він повинен мати грамотність глобальну, тобто усвідомлювати себе частиною ширшого світу, ніж його район, місто чи навіть країна, а до того ж ще й грамотність громадянську, що дуже важливо. Усе це зшиває зсередини вміння мислити, спілкуватися і взаємодіяти із собою та навколишнім світом. Це той новий контекст, який ми маємо розвивати.
Хто раніше ставав педагогами і на кому зараз тримається середня освіта в сьогоднішньому її форматі? На вчителях старшого покоління. Серед тих, кому зараз 40 років, лише незначна кількість ставали вчителями. З цього покоління до педагогічних вишів ішли люди, які не могли вступити на престижніші спеціальності в інших навчальних закладах. У нас дуже мало часу для того, щоб виховати нове покоління педагогів, з’ясувати, що є найкращого в поколінні 30–40-річних учителів, щоб, коли підуть ті, кому зараз 60, їх було ким замінити.
Як саме має змінитися система управлінських підходів, щоб реформування освіти й науки було ефективним?
— Імплементація нового закону про вищу освіту практично повністю пов’язана з необхідністю ухвалення постанов Кабміну. Виконавча влада функціонує так, що, перш ніж щось зробити, потрібно спочатку отримати постанову уряду. Кроки, які спокійно можна було б здійснювати на рівні міністерств чи інших центральних органів виконавчої влади, виходять на рівень Кабміну. Це те, що системно гальмує. Але маємо розуміти, що будь-яке затвердження чи подібна функція дає кожному конкретному органу можливість впливати на процес.
Реальна зміна заступників міністрів почалася рік тому. Щоб розібратися зсередини, чому ті чи інші речі пробуксовують, потрібен був час, бо ті, хто прийшов, бачили ситуацію лише ззовні. От мені теж хотілося розібратися, хто й що стоїть за гальмуванням реформ. Ніхто й ніщо. Саму систему побудовано так, що реформи потребують сили-силенної часу на імплементацію, бо є низка «пляшкових горлечок» під час проходження документів. Зазвичай їх вистачає в Мінекономіки, Мінфіні й Кабміні (де секретаріат фактично дублює функції міністерств). Ситуацію можна змінити, коли матимемо відповідну управлінську компетенцію на всіх рівнях.
Нинішній міністр освіти і науки Сергій Квіт прийшов на посаду вже зі сформованим баченням реформ та змін, яких потребує українська освітньо-наукова галузь, щоб бути ефективною й конкурентоспроможною. Які з тих планів вдалося втілити, а які лишилися на рівні проектів?
— У тих умовах державного управління, які маємо нині, робиться багато. Вважаю, що в Сергія Квіта абсолютно правильні наміри з погляду реформування освіти: він хоче, щоб вона була сучасною, європейською, щоб панувала академічна чесність, щоб виші були брендами. Як і я, вважає, що автономія університетів повинна привести до суттєвого зменшення їхньої кількості в Україні й створення натомість справжніх дослідницьких вищих шкіл, що до них повернеться й розвиватиметься серйозна наука.
Але один у полі не воїн. Щоб реалізувати згадані вище завдання, потрібні ефективні команди на всіх рівнях, певні управлінські процеси ухвалення рішень та їх виконання, підтримка всієї системи державного управління. До цього слід додати широку суспільну підтримку необхідних змін.
Одним з об’єктів суспільної дискусії нині є реорганізація НАНУ. Яким чином вона можлива в такому форматі, щоб не були втрачені наукові надбання, зокрема фахівці?
— На сьогодні вже ухвалено новий закон про науку й науково-технічну діяльність. У ньому закладені важливі позитивні елементи, зокрема грантовий розподіл коштів. Справді, були дві протилежні думки про майбутнє НАНУ. Перша полягала в тому, щоб її взагалі не чіпати, а друга — щоб до фундаменту розібрати, а більш-менш притомні наукові установи приєднати до університетів. Обидва варіанти не можна назвати задовільними. Якщо правильно імплементувати зміни, прописані в новому законі, то можна буде зробити крок уперед. А в документі зазначено, що має з’явитися державна політика у сфері науки, а також інституція, котра визначатиме, які теми є для держави пріоритетними, а далі на грантових засадах фінансуватиме як університети, так і академічні інститути НАНУ та інші дослідницькі колективи. Багато що в цій царині залежатиме від імплементації нового законодавства, від нашого державного устрою та ухвалення рішень на рівні Кабміну й уряду.
Олег Дерев’янко — громадський і культурний діяч, антикризовий менеджер, керівник та організатор, кандидат економічних наук з організації управління, планування та регулювання економіки. Член координаційної ради ГО «Асоціація «Аспен-Україна» — організатора семінарів «Відповідальне лідерство» у співпраці із The Aspen Institute (CША). Голова піклувальної ради молодіжної просвітницької ініціативи «3С: Спільнота Свідомого Спілкування». Член організаційного комітету Київського міжнародного фортепіанного фестивалю «Каштановий рояль». Співорганізатор «Євромайдан Університету». Автор ідеї та співорганізатор Всеукраїнської просвітницької ініціативи «Ми — Європа». З 11 березня 2015 року заступник міністра освіти України (керівник апарату).
Ганна Трегуб
