Археолог Ігор Прохненко: “Ми самі собі давню історію спотворили, а потім самі починаємо в неї вірити”

З сьогоднішнім співрозмовником зустрічаємося в археологічному музеї УжНУ. «Проходьте, будь ласка, − пропускаючи нас вперед, запрошує Ігор Анатолійович. – Поки мої колеги копають, я відсиджусь у затишному кабінеті (посміхається).  Вже завтра йду до них на розкопки». Проходимо вглиб музею. Повсюди експонати з археологічних експедицій з території Закарпаття. З-поміж усіх предметів найбільше привертає увагу старовинний меч. Ігор Анатолійович бачить наше зацікавлення й каже, що його подарував пастух з Рахівського району. Випасаючи вівці, він помітив його серед лісу. Сказав, що хоче, щоб його побачило чим більше людей.

«Хтось шукає піраміди в Іршавському районі, хтось кришталеві черепи» 

 −     Ігоре  Анатолійовичу, чи багато неточностей в історії Ужгорода та Закарпаття?  

−    Ми живемо комуністичним минулим, хоча вважаємо себе прогресивними. В нас завжди має бути свято, а воно має бути підкріплене датою. На свята виділяються гроші. Тому треба кожному місту, чи селу придумати історію. Ми самі собі давню історію спотворили, а потім самі  починаємо в неї вірити. У нас виникає князь Лаборець, Ужгород з’являється на карті Аль-Ідрісі, з’являються тамплієри у Cереднянському замку. Виникає фантастична історія.  Очима археолога це інший світ. Нам малюють, що на Закарпатті були шляхи, без  яких  ніхто не міг жити. В епоху бронзи тут був дійсно сплеск, в римський час також. Трохи менше за часів переселення народів.  А потім піднесення було аж у пізнє Середньовіччя.  Про Ужгород ніхто не писав у давнину. Тому що він мало кого цікавив у давні часи. Щоб про місто написали, воно мало вийти на контакт з дуже цивілізованим світом. Спочатку це були греки, потім римляни, потім середньовічні країни. Коли з’явилися перші  письмові згадки про Закарпаття, населення тут жило за принципом: сховатися від всіх перепитій, які проходили у Європі.

−   Які найбільш поширені  історичні міфи,  які стосуються Закарпаття, ви б хотіли розвіяти?

−   Я міфи розвіювати не хочу. Працюю не для того, щоб розвінчувати міфи. Я складаю по пазлах історію, якою вона була.  Коли ми почали робити розкопки у Виноградівському замку, до того вважалося, що він з ІХ -Х сторіччя. А у нас за матеріалами  виходило ХІV сторіччя. Нам кажуть: «400 років різниця, як таке може бути?  Може, ви закопуєте речі?»  А  ми відповідаємо: «У нас так виходить».

Потім почали досліджувати письмові джерела на латинській, староугорській мовах. Це складні мови. Легше написати історію так: плюнути на палець і сказати,  що цей замок з Х сторіччя. Набагато важче поїхати на розкопки, провести в полі 2-3 місяці для того, щоб сказати скільки років городищу. Якщо говорити про Ужгородське городище на Замковій горі, то найбільш ранній  хроноіндикатор − це монета ХІІ сторіччя. Хтось придумав тамплієрів у Середнянському замку, а людям це цікаво. Ми не могли бути унікальними, відокремленими  від всіх  історичних процесів, які відбувалися у Європі. Хтось шукає піраміди в Іршавському районі, хтось кришталеві черепи. Цього не може бути тому, що історія відбувається за своїми законами.

Все має свої закони, в них тільки необхідно розібратися. Ми були класними, у нас розвинена цивілізація в епоху бронзи, в римський час неподалік від нас була провінція даків, у нас було Малокопанське городище, де саме й був знайдений знаменитий золотий торквес. Є чим пишатися. До нас прийшли ті люди, які бачили смерть Святослава. Щоправда, вони були по іншу сторону, адже  вони його вбивали. Нам про це треба писати. Треба писати, які тут  художники  жили в епоху середньовіччя. Про інших культурних діячів. І тоді історія стане цікавою.

«Ніхто не вішав, не знущався з князя Лаборця»

− Які наслідки можуть виникнути в майбутньому, якщо ми й надалі спотворюватимемо нашу історію? 

−     Тут є два варіанти. Ми можемо зараз не  розповідати всю правду, виглядати при цьому добре, але в майбутньому, коли всі факти розкриються – буде погано. Можемо зробити навпаки. Люди кажуть, що краще сьогодні мати цю синицю в руках, ніж  завтра журавля в небі. Тому вибирають найлегший шлях. Вибирають те, що популярно зараз. У Словаччині теж були  подібні проблеми. Там з нітрянськими князями «возилися», возвеличували їх. А німці зробили простенький  дендрохнологічний аналіз  і всі дізналися правду. Так може бути і в нас. Тоді зникнуть ніби то древні селища, городища, скарби. У людей буде шок. «Чому все не так, як ми думали, читали про це досі?». «Де ділися білі хорвати, угри,  князь Лаборець, тамплієри з Середнянського замку?». Можливо, зараз писати історію на основі того, що дійсно було? Розумієте, коли ми починаємо займатися якимось історичним періодом, начебто все нормально, все красиво. Якщо грубо сказати, то на Закарпатті академічних археологів до десяти, а тих, що активно проводять розкопки − три,  чотири. Не вистачає людей.

−    До Вас прислуховуються, коли піддаєте сумнівам той, чи інший історичний факт?

−    Так. Є довіра, і її кредит ми ще не вичерпали. Ми робимо все по-іншому.  Ми відштовхуємося від археологічних матеріалів, ставимо питання, як і коли це могло існувати. Потім, чи є цьому письмові підтвердження. Здебільшого наші гіпотези підтверджуються. Я сказав єдину патріотичну річ, яку мало хто говорить: «Ніхто не вішав, не знущався з князя Лаборця!». Не треба його зв’язаним змальовувати  бо, по-перше, не було кого вішати, по-друге, не було кому вішати.

−  Не відчуваєте розчарування, коли згідно з Вашими археологічним знахідкам, замок виявиться не таким вже й старим?

−   Ні. Якщо мені хто скаже,  що на Закарпатті є піраміди, а насправді їх нема? Блаженний, хто вірує. Археолог − це слідопит, який запізнився на сотні років на місце події.  Не всі події фіксуються в археології. Ми маємо робити висновки з матеріальних підтверджень. Складаємо  історію з пазлів. І якщо «копачі-любителі» щось розкопали, ми втрачаємо цей пазл.

«Тут розвивалася культура більше варварського світу»

 −      Чому обрали саме археологію?

−      Я з дитинства любив археологію. Зараз діти не такі, як ми були раніше. Це було зовсім інше життя. Мені дуже пощастило в тому, що я вчився в третій школі. Це непроста школа. Там існував археологічний музей. Свого часу він, навіть, зайняв друге місце у Радянському Союзі серед подібних музеїв. Там був Медведьєв Олександр Іванович, він зробив все для того, щоб дітей зацікавити археологією. Він практично за один урок міг пояснити більше, ніж дехто за кілька місяців. Я досі пам’ятаю, як він пояснював, як розрізнити знаряддя праці, які зробила людина, від схожого на нього звичайного каміння.  Мене з  дитинства тягнуло до землі, щоб дізнатися її таємниці. В університеті  я для себе визначив, що мене цікавить саме давня історія. Мені в житті пощастило двічі: перший− коли у школі  потрапив у гурток юних археологів, другий − коли потрапив в університеті в середовище, де я був потрібен. Там були люди, які допомогли мені стати археологом. Це В’ячеслав Григорович Котигорошко, Едуард Адальбертович Балагурій.

−   Який найцінніший артефакт знайдено Вами в археологічній експедиції на території Закарпаття?

−  Для професійного археолога статуетка коня золота чи кам’яна – різниці не має. Для колекціонера є. Археологам у першу чергу цікаві ті речі, які допомагають «побачити» і «відчути» людину, якій вони належали . Якщо звичайна людина візьме камінь, то не бачить там пітекантропа, а археолог – так. Щодо золотих речей, то на експедиції В’ячеслава Григоровича Котигорошка, з яким ми разом працюємо, було знайдено золотий дакійський  торквес. Це було у Малокопанському городищі. Предмет  був ритуально порубаний і ми знаходили окремі уламки  протягом двох років. Я не виключаю того, що під час земляних  робіт щось знайшли й копачі. Я говорю про те, що відомо науці. Треба бути сліпими, щоб не бачити, що копається. У людей є тисячі металошукачів.

−      Часто доводиться мати справу з чорними археологами? 

−    Ми бачимо сліди, ямки грабіжницькі. Але, якщо чесно, то їм на Закарпатті робити практично нічого. В них одне завдання – заробити гроші. Тут розвивалася культура більше варварського світу. З пришвидшеними темпами розвивалися  ті території,  які були наближені до центрів Причорномор’я. Слава Богу, Закарпаття не є такою територією. У нас би була купа перекопаної землі.  У  нас є те, що цікаво для академічних археологів і не цікаво для копачів. Люди є різні. Іноді простий пастух приносить нам у музей речі, і каже: «Я хочу, щоб це побачили люди». Навіть копачі б деякі так робили, якщо б їм не погрожували від 3 до 5 років. Зупинити цю чорну археологію важко, цим має займатися держава.

«Іноді нещастя для інших – щастя для археологів»

−      Що відчуваєте, коли розкопуєте  давні захоронення людей?

−    Довгий час точилася дискусія на тему, чи можна розкопувати давні поховання. Ця дискусія зводилася до того, як ставитися до цього питання: церковно і законодавчо. Говорилося, що в Америці захоронення не розкопується, а тільки скануються. Але класичної, як у Європі, археології в Америці не існує. Дехто каже, що дохристиянські поховання  копати можна, а християнські –  ні. Ми, археологи, людину не чіпаємо, не спотворюємо. Ми знаємо, якщо не розкопаємо, замість нас це зроблять «любителі» історії. Прийдуть копачі й знищать саме людське поховання. Пам’ять про людину ми відновлюємо через археологію. Людина потрапляє на сторінки наших наукових праць. Можливо, вона сама б захотіла, щоб про неї згадували. Людина живе доти, поки живе про неї пам’ять. В археології є місця, де люди жили і де загинули. Місця смерті несуть найбільше інформації. Іноді нещастя для інших – щастя для археологів.

−    У якій частині світу Ви б хотіли покопати?

−    Мені й тут добре. У кожного є своя ніша. Хочу, щоб звідси люди не виїжджали, навпаки – щоб сюди приїхали археологи.  Допомагали вивчати нашу історію.  Пригадую, у 90-их було важке становище в Україні, грошей не вистачало катастрофічно. І тоді стало питання: поїхати за рахунок країн-сусідів розвивати археологію. Для того, щоб не втратити свої навички, наші археологи копали в Румунії, Угорщині. Кажуть: «Це ж класно, і студентам було цікаво».  Але, копаючи  там, ми робили мінус тут. Тому що наші пам’ятки  стояли недослідженими.

−   Яке місце на Закарпатті для Вас є найцікавішим?

−  Кожного року це будуть різні місця. Але в мене  душа лежить до Малокопанського  городища.

−   Під час розкопок у Вас були містичні випадки?

−   Містичних ситуацій не було. Знаєте, будь-яким дивам можна дати раціональне пояснення. Наприклад, у малій Копані завжди після того, як ми почали розкопувати поховання,  псувалася погода. Часто наш намет був розташований біля досліджуваних поховань, щоб його не пограбували місцеві. Якщо людина хоче щось побачити містичне, вона побачить.

−     Ви вірите в Бога?

−    Я матеріаліст.  І вихований як матеріаліст, але питання Бога… В мене дуже віруючі жінка і діти. За великим рахунком церква не заперечує те, що досягнуто наукою. Я бачу світ трошки іншим, ніж його бачить церква. Коли атеїст, грубо кажучи, хоче когось змусити плюнути в небо… Тоді, якщо Бога немає, то навіщо це робити?  А якщо є, то навіщо псувати стосунки?  Багатьом речам є наукове пояснення.  Але  я не  люблю, коли люди когось повчають. Хочеш вірити − вір, не хочеш − не вір.

−   Якщо б у Вас була можливість обирати, у яку історичну епоху народитися, яку б обрали?

−  Якщо говорити про Закарпаття, то в римський час. Кількаденний тур по області мене б цілком влаштував. А про те, в яку епоху народитися… Розумієте, життя  раніше було на багато гірше та небезпечніше, ніж зараз. Ми зараз користуємося багатьма благами цивілізації. Можемо виспатись до обіду, наприклад (посміхається). А колись сенс людського життя полягав тільки в тому, щоб вижити. Хто б захотів проміняти теплу квартиру,  харчі з супермаркету на важку працю та холодні умови?  Ми ж коли розкопуємо, бачимо, як жили наші предки.

−   З якою історичною постаттю захотіли б зустрітися?

−   Я ніколи не думав над цим питанням. Мене влаштовує така історія, яка вона є.

−    За що любите Ужгород?

−  За те, що це тихе містечко. Це європейське місто з розкішною природою, з добрими людьми. І, як кажуть, з майже давніми традиціями.