Хлопець із Закарпаття страждав на клінічну депресію, кинув навчання в празькому університеті та поїхав на заробітки у США. Розповів виданню bzh.life, як змінив своє життя, переміг хворобу і як влаштувався в Apple без вищої освіти.

Богданові Половку 26 років, і він — програміст. Хлопець народився в закарпатському місті Іршава, закінчив київський військовий ліцей імені Івана Богуна, кинув університет в Чехії і переїхав у Нью-Йорк. Там він робив ремонти в офісах і квартирах на Манхеттені, а потім став програмістом і влаштувався в Apple. Богдан прожив у США більше п’яти років і повернувся в Київ. Тепер він мешкає на Подолі та працює інженером-програмістом в американському стартапі BetterPT.

Чому кинув навчання

Я народився в Іршаві — це маленьке містечко на 10 тисяч людей, звідки ніхто нікуди не виривається. Місцеві називають це місце “яма”, тому що з нього непросто вилізти. Уже в 16 років я зрозумів, що не можу там знаходитись. Я вступив до київського військового ліцею ім. Івана Богуна, бо мій батько тоді працював у СБУ. Але я швидко зрозумів, що військова справа — це не моє.

У військовому ліцеї я усвідомив, що життя непросте і треба битися за місце під сонцем.

Мені хотілося пожити в інших країнах. У 2012 році я вивчив чеську мову і вступив до празького університету на економіста. Спочатку родина допомогала мені з грошима, але з часом у них почалися проблеми, тому я пішов працювати офіціантом у готельному ресторані в Празі. Навчання швидко набридло, бо мене зовсім не перло на факультеті управління бізнесом.

Згодом у мене почалась клінічна депресія, але не було грошей на лікування. Я не міг встати з ліжка два тижні.

Я кинув університет і повернувся в Україну. Депресія продовжувалася, і я почав шукати вихід — читав книжки і статті про те, як її лікувати. Я почав багато бігати і це допомогло. Згодом я звик до депресії і навчився її контролювати. Проте я провчився два роки у Празі, повернувся до Закарпаття і не знав, що робити.

Як переїхав у США

Незадовго до повернення в Іршаву у мене помер дідусь. Він був, як то кажуть, на всі руки майстер: ремонтував, будував і власне вино виробляв. Ще з дитинства пам’ятаю, як він будував будинки. Я не знав, що робити, тому вирішив піти фігачити руками, як дідусь.

Я не встиг поспілкуватися з ним в дорослому віці та вирішив спробувати зрозуміти його через працю своїми руками.

Я подзвонив хрещеному в Нью-Йорк і попросив допомогти мені з роботою. Він переїхав у США ще в 1990-х, працював будівельником, отримав громадянство та заснував власну будівельну компанію. Хрещений надіслав мені запрошення, я отримав візу, зібрав речі та полетів.

Спочатку я працював на будмайданчиках, підмітав сміття і зачищав площу. Потім долучився до будівельної бригади. Ми будували будинки у прибрежній зоні Нью-Йорка. Я все ще не знав, що мені робити по життю, тому тупо заробляв гроші.

Життя в Нью-Йорку

Я не був зачарований цим містом. Звісно, цей монументалізм та імперіалізм на Мангеттені вражає, але це лише на декілька разів, потім швидко звикаєш. Спочатку мені було важко розуміти сленг. Я думав, що знаю англійську, але довелося ще вчитися.

Нью-йоркці дуже прямолінійні люди, їм на все начхати. Якщо їм щось не подобається — вони тобі це скажуть одразу. На роботі більше толерантності, на вулиці менше. Люди голосно матюкаються, можуть за щось перепросити і водночас штовхнути плечем.

Брайтон — це як законсервований радянській союз. До речі, там багато людей з Одеси. Чувак, в якого я орендував квартиру, був одеським євреєм.

Першій рік у мене взагалі не було часу кайфувати — я працював, спав, і все. Я швидко знайшов квартиру, зняв однушку за 700 баксів на Брайтоні біля океану.

Потім я деякий час кайфував від океану, багато грав у пляжний волейбол і купався кожного вечора після роботи. З часом почав кайфувати від музеїв. Особливо полюбив The Metropolitan Museum of Art i MoMA, я міг стирчати там цілими днями.

Як потрапив у Apple

Я працював на будівництвах, але відчував у собі якусь нереалізовану потребу. Я зрозумів, як працював мій дід. Але що далі? Знову почав шукати себе і зайнявся самоосвітою на Coursera. Вечорами вивчав психологію та програмування.

Я завжди хотів займатися програмуванням, але моя мама це не сприймала. Вона називала це фігнею.

Я пригадав, що в дитинстві налагоджував на Закарпатті сервери для гри в Counter Strike, а коли навчався в ліцеї — займав високі місця на олімпіадах з інформатики та прописував сайти в HTML. Я вирішив зануритись у вивчення IT.

Паралельно в Києві стався Майдан, який мене дуже зачепив. Я хотів щось робити, тому почав перераховувати гроші активістам, а потім вже і військовим. Так я став волонтером.

Я не знав куди діти зароблені гроші, бо родині я вже допомагав, а витрачати не вмів. Тому я відправляв тисячі доларів нашим військовим.

Потім я познайомився з людьми, які заснували волонтерську організацію Razom for Ukraine. Я став частиною їхньої команди, весь вільний час приділяв роботі для України. У мене нарешті з’явилися однодумці. А серед цих людей були айтішники.

Якось я їхав з подругою в таксі й вона запропонувала мені стати програмістом. Згодом вона трохи повчила мене PHP [мова програмування – ред.], та це було занадто легко. Я попросив свого друга, який працював у Google, повчити мене JavaScript. Він почав давати мені завдання, перевіряв та виправляв. Паралельно я вчив програмування на різних ресурсах.

В перервах між ремонтами, я сідав і вирішував якісь алгоритми на папері. Або їхав у метро і вигадував якусь програму, а ввечері писав код.

За півроку я вивчив всі ази створення алгоритмів і почав шукати роботу на посаду Junior Frontend Developer. Я розмістив резюме на деяких сайтах і пішов на співбесіди. Якось задзвонив телефон. Дівчина запропонувала співбесіду, але не називала компанію. Пообіцяла розкрити назву на третьому рівні співбесіди.

Перший рівень співбесіди — інтерв’ю по телефону, де дізнаються хто ти і звідки. Другий рівень — відеочат, де на словах моделюють якісь ситуації і питають, як їх вирішувати. Потім дають тестове завдання. Мені треба було побудувати алгоритмічну модель, яка мала б структурувати великий масив даних.

Я це зробив і мені сказали: “Вітаємо, ви пройшли третій рівень співбесіди, ласкаво просимо до Apple”

Я отримав посаду Data Analyst у підрозділі Apple Maps. Проте довелося переїхати у Техас і жити в невеликому місті Остин. У нас був величезний кампус на декілька тисяч людей. І ще був реально крутий фудкорт, в якому нас годували 30 ресторанів. І хоча я був без вищої освіти, їх зацікавив мій чеський бекграунд. Я почав інтегрувати Apple Maps у транспортну систему Чехії.

Перші два місяці мені було цікаво в Техасі, але потім стало сумно і почалася якась стагнація. Я постійно мотався на вихідні у Нью-Йорк. Моя робота стала механічною, і я не бачив ніякого розвитку.

Ми покращили Apple Maps і покрили транспортну систему Чехії, я пропрацював 6 місяців і звільнився. Керівництво було в шоці, бо зазвичай в Apple люди набагато довше працюють, це вважається роботою мрії. А мені захотілося стати backend-девелопером.

Я повернувся у Нью-Йорк і пройшов курс у Fullstack Academy — це одна з найкращих у світі шкіл для айтішників.

Навчання коштувало 17 тисяч доларів, але з грошима допоміг мій друг. Він американський нейрохірург, а іноді приїздить до України і вчить наших хірургів робити операції.

Одразу після академії, всіх учнів розбирають різні компанії та стартапи. Я пішов у медичний стартап BetterPT і таки став backend-девелопером. Це сервіс, який допомагає з’єднувати клініки з пацієнтами.

Чому повернувся в Київ

Я захотів повернутися в Україну, через Трампа і нову міграційну політику. У мене закінчувався дозвіл на роботу, а я не хотів укладати фіктивний шлюб чи робити щось таке заради громадянства. Плюс я спокійно міг працювати дистанційно. Мені навіть делегували відкрити офіс у Києві, чим я вже скоро почну займатись. Взагалі я дуже скучив за Україною. Я повернувся в липні 2018 року. Спочатку Закарпаття, потім Львів, і зрештою Київ.

Я дуже хотів побачити Україну після Майдану і відчути, як вона змінилася.

Я зняв квартиру на Подолі біля кінотеатру “Жовтень” у своєї американської подруги Катерини Рубан. Працюю з дому, київські коворкінги мені не сподобалися. Люблю гуляти Києвом, але на вулицях брудно, багато пилюки та іноді важко дихати. В Нью-Йорку повітря набагато чистіше.

Проте у Києві є спілкування і легко заводити нові знайомства, в цьому плані тут краще. А ось американці — індивідуалісти і важко йдуть на контакт. Вони не готові швидко ділитися своїм життям. Правда, іноді українцям не вистачає американського прагматизму і критичного мислення.

Взагалі Нью-Йорк — це історія про адаптацію або смерть.

Там неймовірна конкуренція, тому якщо ти зміг добитися чогось в Нью-Йорку — ти можеш все. Але головне — не забувати залишатися людиною, і вірити в себе та інших. Зараз я задумуюсь про те, щоб знову змінити своє життя і можливо зайнятися архітектурою. Думаю з часом повернутися в США, бо там краща освіта.

Мені кайфово у Києві. Це прекрасне місто, яке восени схоже на Париж, особливо якщо гуляти і включати французьку музику. Взагалі кайфую від того, що зараз відбувається в Україні: культура, театр, кіно, музика, література. А київська електронна сцена вже на такому рівні, що до нас приїздять люди з усього світу.